Щодо відзначення 19-ї річниці Конституції України

Додаток 1

до листа Дон облІППО

від 02.06.2015 №89/17

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

ЩОДО відзначення

19-ї річниці Конституції України

Історична довідка

Розпад Радянського Союзу і проголошення незалежності України в 1991 р. зумовили необхідність розробки та прийняття нового Основного Закону нашої держави.

Цю необхідність добре усвідомлювали представники політичних сил, які за часи «перебудови» (1985-1991 рр.) послідовно виступали за демократизацію та незалежність України. Ще у жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову «Про Комісію по розробці нової Конституції Української РСР».

1 листопада 1990 р. на першому засіданні Комісії по розробці нової Конституції, яке вів тодішній Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук, було наголошено, що новий Основний Закон на конституційному рівні закріпить основні положення Декларації про державний суверенітет України, стане надійним фундаментом розбудови суверенної правової держави.

 19 червня 1991 р. Верховна Рада УРСР схвалила проект Концепції нової Конституції України та доручила Комісії на основі  Концепції  підготувати  проект  нового Основного Закону.  Одним з основних методологічних принципів Концепції було зазначено: «В центрі  уваги  нової  Конституції  має  бути  людина  як  найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії.      Основним об'єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою і  суспільством.  Регулювання  Конституцією  цих, а також інших відносин спрямоване на забезпечення умов життя, гідних людини, формування громадянського суспільства»[1].

На підставі Концепції нової Конституції України, що була ухвалена Верховною Радою, Конституційна комісія почала роботу з розробки проекту Основного Закону. Цей процес виявився складним і дуже відповідальним. Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах державної влади і місцевого самоврядування, на нарадах практичних працівників. 1 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла рішення винести на всенародне обговорення один з найбільш вдалих проектів[2]. Після цього до комісії надійшло 117 тис. поправок, доповнень та зауважень.

Остаточний варіант проекту нової Конституції України, доопрацьований Конституційною комісією за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховній Раді, був датований 26 жовтня 1993 р. Фактично це було датою завершення першого етапу конституційного процесу в Україні.

Після цього на деякий час конституційний процес загальмувався. На роботу Конституційної комісії впливала політична ситуація, а саме, загострення відносин між Верховною Радою та Президентом Л.М. Кравчуком. Парламентарії намагалися максимально позбавити Л.М. Кравчука впливу на вирішення внутрішніх проблем, обмежити його компетенцію міжнародною сферою. Навпаки, Президент України Л.М. Кравчук виступив у травні 1993 р. з пропозиціями доручити йому формування та безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів – центральним органом виконавчої влади.

Конфлікт був розв'язаний завдяки прийняттю компромісного рішення про проведення дострокових виборів до Верховної Ради та виборів Президента України. Дострокові вибори до Верховної Ради відбулися у березні 1994 р., вибори Президента України - у червні 1994 р. Розпочався другий етап конституційного процесу. У листопаді 1994 р. новообраною Верховною Радою України була утворена нова Конституційна комісія. Згідно з принципом представництва двох гілок влади її співголовами були затверджені Президент України Л.Д. Кучма і Голова Верховної Ради  О.О. Мо­роз[3]. До складу комісії Верховна Рада і Президент делегували по 15 членів: Верховна Рада Автономної Республіки Крим - 1; судові установи і Генеральна прокуратура - 7. Таким чином, склад Конституційної комісії віддзеркалював різні гілки державної влади.

Оскільки відсутність нової демократичної Конституції України гальмувала функціонування всього державного механізму, що унеможлювало належне проведення економічних і політичних реформ, загострювало соціальні проблеми, 8 червня 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України був укладений Конституційний Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України». За ним в умовах економічної кризи Президент України отримав повний контроль над урядом: «Президент  України  є  главою  держави  і  главою державної виконавчої влади України.     …Президент України  як  глава   державної   виконавчої   влади здійснює  цю  владу  через  очолювані ним Уряд - Кабінет Міністрів України  та  систему  центральних  і  місцевих  органів  державної виконавчої влади»[4].

Водночас продовжувалася робота Конституційної комісії. Проект Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії, був схвалений комісією 11 березня 1996 р. та внесений на розгляд до Верховної Ради 20 березня 1996 р.

Суперечності серед парламентаріїв під час обговорення проекту Конституції викликали питання:

- поділу повноважень між гілками влади (депутати від лівих партій, які отримали третину мандатів на виборах 1994 р., наполягали на парламентську форму правління, де Президент би мав тільки представницькі повноваження),

- проблеми власності (депутати від лівих сил виступали проти рівності усіх форм власності, наполягаючи на прерогативах державної форми власності) та ін[5].

Оскільки процес прийняття нової Конституції України парламентом знову затягувався, Рада національної безпеки та Рада регіонів рекомендували Президенту провести референдум з питання за­твердження Основного Закону в редакції, внесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала дво­палатну структуру парламенту і його перейменування у Народні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ.

Але політичні діячі України змогли знайти порозуміння для загаль­ної користі українського суспільства. З метою скорішого доопрацювання проекту Конституції Постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 р. була створена Тимчасова спеціальна комісія. Пере­магаючи труднощі, комісія узгодила думки різних фракцій Верховної Ради, політичних партій та течій щодо кожної спірної статті проекту Конституції.

27 червня 1996 р. було ухвалено рішення: Верховній Раді працювати у режимі одного засідання до ­тих пір, поки праця над прийняттям Конституції не буде завершена[6].

Після того, як продовж так званої «конституційної ночі» з 27 на 28 червня 1996 р. народні депутати прийняли окремі статті Конституції, близько 9:00 28 червня 1996 р.  в залі засідань Верховної Ради України розпочалося поіменне голосування з ухвалення всієї Конституції загалом. На тлі всіх попередніх дискусій його результати були вражаючими: 315 народних депутатів – «за», 36 – «проти» 12 – утрималися, 30 – не голосували[7].

Так 28 червня 1996 р. був затверджений Основний Закон нашої держави. День ухвалення Конституції було проголошено державним святом.

ЗНАЧЕННЯ ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Прийняття нової Конституції України мало велике значення для розвитку українського суспільства. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави; підтверджена її належність до сім’ї цивілізованих демократичних країн.

Конституція України визначає засади державної політики, спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Через зміст Конституції проводиться надзвичайно цінна і гуманна ідея про те, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки. І це є головним її обов'язком. Ця демократична сутність Української держави закріплена ст. 5 Конституції: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»[8].

Демократизм форми правління визначається й тим, що державна влада здійснюється на підставі її поділу на зако­нодавчу, виконавчу і судову (ст.6 Конституції України)[9], та виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією і чинним законодавством за державни­ми органами, які належать до зазначених гілок державної влади.

Існування демократичного політичного режиму є неможливим без існування різноманітних форм суспільного життя.  У ст.15 Консти­туції України зазначається, що жодна ідеологія не може ви­знаватися державою як обов'язкова. Держава гарантує свободу по­літичної діяльності[10]. За ст.37 заборона політичних партій та громадських організацій можлива лише у тих випадках, коли ця діяльність спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення[11].

Конституція України 1996 р. є переконливим свідченням курсу на будівництво правової держави, який у 90-ті рр. ХХ ст. обрали політичні діячі, пересічні громадяни, українське суспільство в цілому. У ст.8 Основного Закону закріплений принцип верховенства права[12].

Одною з головних рис правової держави є наявність ефективність механізмів захисту прав людини. Конституція України закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до людської гідності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори і маніфестації (ст. 39), право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів (ст. 40)[13].

Конституцією України гарантовані наступні економічні, соціальні та культурні права людини і громадянина: право володіти, ко­ристуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 47), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на  житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право на захист материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. ст. 51, 52), право на освіту (ст. 53)[14].

Додаток 2

до листа Дон облІППО

від 02.06.2015 №89/17

ІНФОРМАЦІЯ ПРО ЗАХОДИ ЩОДО ВІДЗНАЧЕННЯМ

19-Ї РІЧНИЦІ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Назва заходу	Форма проведення	Категорія учасників	Кількість учасників	Повна назва навчального закладу	Посилання на сайт*

*будь-який сайт (відділу (управління) освіти, міського (районного) методичного центру (кабінету), навчального закладу тощо), де представлена інформація про перебіг заходу.

---

[1] Про Концепцію нової Конституції України. Постанова Верховної Ради Української РСР//  Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 35, ст.466 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1213-12
 

[2] Про проект нової Конституції України. Постанова Верховної Ради Української РСР//  Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1992, N 37, ст.550 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2525-12
 

[3] Історія держави і права України [Текст]: підручник. У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, Д Гончаренка. - Т.2. - К.: Видавничий дім, 2003. – С.540-541.
 

[4] Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до             прийняття нової Конституції України N 254/96-ВР від 28.06.96 // 1995, N 18, ст.133 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1к/95-вр
 

[5] Корнєєв А., Шаповал В. Історія конституційного упорядкування сучасної Української держави. До 15-ї річниці прийняття Конституції України // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2011. - № 2.  - С.18 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/visnyk/pdf/2011_1/visnik_st_1.pdf
 

[6] Історія держави і права України [Текст]: підручник. У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, Д Гончаренка. - Т.2. - К.: Видавничий дім, 2003. – С.541-542.
 

[7] Касьянов Г.В. Україна 1991-2007: нариси новітньої історії [Текст] : фотоматеріали надані редакцією газети «Голос України» / Георгій Касьянов. - К. : Наш час, 2007. - 432 с.
 

[8] Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
 

[9] Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
 

[10] Там само.
 

[11] Там само.
 

[12] Там само.
 

[13] Історія держави і права України [Текст]: підручник. У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, Д Гончаренка. - Т.2. - К.: Видавничий дім, 2003. – С.544-545.
 

[14] Історія держави і права України [Текст]: підручник. У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, Д Гончаренка. - Т.2. - К.: Видавничий дім, 2003. – С.545.

На виконання листа МОНУ від 26.05.2015 № 1/9-259

Всеукраїнський конкурс для старшокласників “ДІТИ УКРАЇНИ – ЄДИНІ. UNITED CHILDREN OF UKRAINE”

ДІТИ УКРАЇНИ – ЕДИНІ
UNITED CHILDREN OF UKRAINE
Всеукраїнський конкурс для старшокласників

Мир. Злагода. Повага до ближнього.
Хочеш бачити свою країну такою? Розкажи всім, як цього досягти

·         Напиши есе на 1 сторінку

·         Надішли на адресу unitedchildrenua@gmail.com

·         Автори 15 найкращих есе візьмуть участь у прес-конференції, яку побачить вся країна, а також відвідають спеціалізований тренінг редакторів провідних ЗМІ країни

50 найкращих творів увійдуть до збірки «Діти України – єдині: до миру через толерантність на порозуміння» («United Children of Ukraine: Creating Peace by Building Tolerance and Understanding»), яку розповсюдять по всій Україні

УМОВИ КОНКУРСУ:

·         Участь у конкурсі можуть взяти молоді люди, що навчаються у старшій школі (10-11 класи) в Україні

·         Предметом конкурсу є твір, створений у жанрі есе, обсягом до 5 тис знаків

·         У творі учасник конкурсу має викласти своє бачення щодо поширення в суспільстві ідей толерантності, взаємоповаги, людяності та примирення

·         Твір має бути надісланий в електронному вигляді (в форматі txt чи doc) на електронну адресу unitedchildrenua@gmail.com не пізніше 23:59 30.06.2015 року

·         У листі на адресу конкурсу кандидат має вказати наступні данні:

·         прізвище та ім’я

·         назву населеного пункту, де мешкає

·         номер школи та клас навчання

·         контактний телефон

·         Переможців визначить журі, що складатиметься з представників провідних ЗМІ, громадських діячів та Міністерства освіти

·         Оголошення переможців здійснюватиметься шляхом оприлюднення на сторінці проекту на сайті УКМЦ 25.07.2015 року

Організатор конкурсу: Український кризовий медіа-центр (www.uacrisis.org)

На виконання доручення Адміністрації Президента України від 12 травня 2015 року 02-01/2250

Відповідно до Указу Президента України від 21 травня 2007 року № 431 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років» 17 травня 2015 року в Україні був відзначений День пам’яті жертв політичних репресій.

З метою збереження історичної пам’яті українського народу та утвердження історичної справедливості як фундаментальних засад формування високорозвиненого українського суспільства були проведені пропагандистські заходи, організатори та учасники яких доводили, що державна влада та громадськість України засуджує всі без винятку тоталітарні режими, будь-які агресії як категорично неприйнятні у цивілізованому світі.

17 травня 2015 р. за дорученням АПУ керівникам органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій району було приспущено Державний Прапор України на адміністративних спорудах; проведено меморіальні заходи, зокрема церемонії покладання вінків та квітів до пам’ятників, пам’ятних місць, місць загибелі та поховання репресованих.

У загальноосвітніх навчальних закладах Донецької області впродовж травня 2015 р. будуть проводитися вечора пам’яті та конференції учнівської молоді, присвячені вшануванню жертв масових політичних репресій 1937-1938 рр.

Пам’ятний знак у м. Маріуполі

У 1937 році у м. Маріуполі було репресовано близько 35 тис. чоловік - інженерів, вчителів, військових, моряків, робітників, селян, серед яких переважали німці та греки.

Додаток 1

до листа Дон облІППО

від 18.05.2015 № 82/17

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

ЩОДО ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ

Масові політичні репресії тоталітарної доби у шкільному курсі історії України традиційно розглядаються як породження сталінського режиму (20-і – початок 50-х рр. ХХ ст.). Тому у 2015-2016 н.р. методичним службам та учителям історії доцільним буде звернути увагу на розробку дидактичних матеріалів уроків за темами:

1. Рівень стандарту: Т.6. «Соціально-економічні перетворення в Радянській Україні  (1929—1938 рр.)»

Зміст навчального матеріалу: Масові репресії. «Великий терор». Пропагандистський ідеал радянської людини. Зміни у масовій психології та свідомості населення.

Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів: Учень/учениця вміє аналізувати, узагальнювати факти щодо причин та наслідків процесу закріплення радянської влади, обґрунтовувати власну позицію з цього питання, викладати її у формі усної відповіді та історичного есе; визначати та обґрунтовувати зв’язки між закріпленням радянської влади і масовими репресіями в Україні та зрушеннями у масовій психології.

2. Академічний рівень: Т.6   «Україна  в  1929 – 1938 рр.»

Зміст навчального матеріалу: «Великий терор». Судові процеси. «Шахтинська справа». «Спілка визволення України». Масові репресії та їх жертви. Утвердження тоталітарного режиму в Україні. Зміни  у масовій психології та  свідомості населення під впливом терору і соціальної демагогії.

Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів: Набуваючи предметних компетентностей,  учень/учениця вміє на основі критичного  аналізу та інтерпретації альтернативних джерел інформації виділяти та пояснювати характерні ознаки процесів закріплення радянської влади в Україні, одержавлення суспільного життя, утвердження тоталітарного режиму; обґрунтовувати зв’язок між причинами, сутністю, значенням та наслідками  процесів закріплення радянської влади в Україні та утвердженням тоталітарного режиму, зрушеннями  у свідомості та психології населення; правильно застосовувати та пояснювати  на прикладах поняття та терміни  тотальний контроль, масові репресії, «розстріляне відродження», «великий терор», тоталітарний режим.

3. Профільний рівень: Т.7. «Соціально-економічні та політичні  перетворення  (1929 – 1938)»

Зміст навчального матеріалу:  Політична система. Основні риси тоталітарного режиму. Комуністична партія – ядро  тоталітарної системи. Одержавлення партійного апарату. Ідеологізація суспільного життя.  Контроль за засобами масової інформації. Культ вождя. Масові репресії – невід»ємний елемент сталінської системи управління. «Шахтинська справа», «Спілка визволення України». Ідеологія на службі терору. Соціально-психологічні наслідки терору. 1930-х рр.

Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів: Набуваючи предметних компетентностей,  учень/учениця уявляє структуру та  механізм дії політичної системи Радянського Союзу  30-х рр.; вміє аналізувати, спираючись на знання із всесвітньої історії, основні риси тоталітарного режиму, розуміти місце і роль ВКП(б) в політичній системі держави; характеризувати культ особи; пояснювати причини одержавлення партійного апарату; визначати причини і наслідки ідеологізації суспільства; усвідомлювати причини і і соціально-психологічні наслідки терору 30-х рр.

Під час вивчення історії періоду радянської модернізації потрібно опрацювати поняття масові репресії, «великий терор», тоталітарний режим. Учні повинні усвідомити, що тоталітаризм як форма політичного режиму не припускає будь-яких проявів вільнодумства, опозиційності.  Засобом забезпечення монополії ЦК ВКП(Б) над периферією (досягнення беззастережної покірливості керівництва національними республіками та областями, посилення централістських засад організації СРСР) стали масові репресії. Численні «шкідницькі» терористичні організації, за участь в яких під час «великого терору» люди розплачувались життям, були сфабриковані працівниками НКВС.

Також слід звернути увагу на історичні події та особистостей:

- «Шахтинська справа» (8 травня – 5 липня 1928 р.). Відкритий судовий процес над спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, звинувачених  у змові з колишніми власниками шахт, які емігрували до Польщі, Франції, руйнували шахти, заводи. 23 підсудних були визнані винними в участі у «шкідницької організації», саботажах, диверсіях. З них 5 було розстріляно (В. Юсевич, С. Будний, М. Кржижанівський, М. Горлецький, М. Бояринов).

- ІІІ Всеукраїнський православний собор (січень 1930 р.). Внаслідок репресій (митрополит М. Борецький засланий до таборів) було прийнято рішення про саморозпуск Української автокефальної православної церкви.

- Судовий процес над Спілкою визволення України (березень-квітень 1930 р.). 45 осіб були звинувачені у підготовці антирадянського заколоту, зокрема, діячі доби УНР С.Єфремов, заступник голови Центральної Ради; В. Чеховський, голова Ради народних міністрів, були засуджені до 10 років таборів.

- Справа «Українського національного центру» (1931 р.). У причетності до «шкідницької організації» було звинувачено 50 осіб, зокрема діячі УНР доби Центральної Ради В. Голубович, П. Христюк, інші члени УСДРП, УПСР. До слідства притягнутий М. Грушевський

- Самогубство письменника М. Хвильового (13 травня 1933 р.), наркома освіти УСРР М. Скрипника (7 липня 1933 р.). Ці видатні діячі духовно-культурного відродження українського народу 20-х рр. ХХ ст. не витримали цькування, звинувачень у буржуазному націоналізмі.

- Справа «Української військової організації» (1933 р.). У причетності до цієї «шкідницької організації», сфабрикованої ОДПУ, був звинувачений О. Шумський, націонал-комуніст, колишній нарком освіти доби українізації (1924-1927 рр.)

- Лютнево-березневий 1937 р. пленум ЦК ВКП(б); рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. «Про антирадянські елементи», що поклали початок «великої чистки».

- Масове знищення партійних кадрів (1937 – 1938 рр.) Із 62 членів ЦК КП(б)У було репресовано 55 осіб, зокрема С. Косіор. Всього було репресовано 37% членів КП(б)У або 170 тис.осіб.

- Знищення військових кадрів, зокрема розстріл командуючого військами Київського військового округу І. Якіра; судовий процес над Ю. Коцюбинським (березень 1937 р.) Ю. Коцюбинський був звинувачений у створенні троцькістського центру та розстріляний.

Водночас слід зазначити, що у травні 2015 р. згідно з календарно-тематичним плануванням на 2014-2015 н.р.  роль політичних репресій як інструмента антиукраїнської політики тоталітарних режимів впродовж ХХ ст. може бути висвітлена під час проведення уроків з історії України (10-й клас) за темою «Наш край у 1900—1939-х роках».

Під час підготовки до уроків учителі історії можуть використовувати матеріали серії книг «Реабілітовані історією», результати досліджень науковців В.Ф. Бурносова, З.Г. Лихолобової та ін., опубліковані в  науковому щорічнику «Нові сторінки історії Донбасу» (кн.6-12). Корисним буде ознайомлення з монографією Лихолобовою З. Г. «Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30 х років в Україні» (1996 р.).

Ознайомлення з цими публікаціями допоможе учителям донести до школярів правдиву інформацію про соціально-психологічну ситуацію в Донецькому регіоні у 30-ті рр. ХХ ст., яку американський історик Куромія в монографії «Свобода і терор у Донбасі» характеризував так: «Цей регіон став притулком для багатьох пошукачів свободи – куркулів, білогвардійців, служителів культу, голодних селян… Ці «колишні» люди відчували невдоволення і сумніви щодо існуючого ладу, можливостей розвитку промисловості… В центрі Донбас викликав політичну недовіру».

Аналізуючи причини невдоволення мешканців Донеччини комуністичним керівництвом на повсякденно-побутовому рівні, учні мають звернути увагу на:

1) Погіршення ситуації з забезпеченням населення продуктами харчування. Так, за бюджетними обстеженнями 1937 р. на кожного члена сім’ї в містах Донецької області споживалося продуктів менше, ніж у 1927 р., зокрема продуктів тваринного походження – вдвічі.

2) Зростання виробничого травматизму. Внаслідок форсованої індустріалізації, під тиском планового пресингу у 30-ті рр. ХХ ст. у вугільній промисловості на кожну тисячу робітників припадало 2,9 смертних випадків.

3) Переселення у міста та шахтарські селища Донеччини селян, які засуджували примусову колективізацію.

4) Незгода представників інтелігенції, господарників, деяких партійно-державних працівників з офіційною ідеологією, протест проти антидемократичних, авторитарних способів управління державою, партією, господарством. Так, в архівах збереглися слідчі справи директорів великих заводів. Невдоволений опікою з боку партійних органів, директор Макіївського заводу Г.Гвахарія говорив: «Нам довіряють, не довіряючи». Керівник тресту «Чистяків вугілля» І. Я. Антонцев засуджував репресії проти спеціалістів вугільної промисловості: «Будуть ще знімати людей, але видобуток від цього не збільшиться».

Опозиційні настрої мешканців Донеччини, безумовно, були відомі сталінському керівництву. Тому наслідки «великого терору» для регіону були нищівними. За підрахунками З.Г. Лихолобової,  у 1937-38 рр. жертвами політичних репресій стали понад 40 тис. мешканців Донеччини, не менше 2/3 з них було розстріляно. Згідно з висновками науковців, понад 40% потерпілих становили промислові робітники, 33% – інженерно-технічні працівники і службовці, 6% – вчителі та медики, 4% – керівники підприємства та установ.

Для того, щоб людина була репресована, достатньо було у минулому належати до куркулів, поміщиків, підприємців. За статистичними звітами управління НКВС УРСР в 1937 р. в Донецькій області було заарештовано 14832 колишніх куркулів, що складало 54,8% від загалу заарештованих в області. Також у 1937 р. в області було заарештовано 6503 осіб, які раніше належали до привілейованих верств населення – поміщиків та підприємців (24% від загалу заарештованих).

У Донецькому регіоні здійснювався жорстокий тиск на православну церкву, яка в містах Донбасу була фактично зруйнована ще до початку «Великої чистки». В 1937 р. репресії вже спрямовувалися головним чином проти сільської церкви.

Метою «великого терору» було не лише усунення небезпеки з боку потенційних противників сталінського режиму, але й залякування інших прошарків населення. У свідомість пересічних громадян наполегливо втілювався «образ внутрішнього ворога».

На виконання листа Міністерства освіти і науки України від 12.05.2015 р. № 1/9-238

Згідно з листом Міністерства освіти і науки України "Щодо проведення єдиного уроку пам'яті 18 травня 2015 року"  та з метою вшанування  71-ї річниці депортації кримськотатарського народу, збереження історичної пам'яті, громадянського виховання, національного примирення рекомендується провести в загальноосвітніх навчальних закладах Донецької області єдиний урок пам’яті, 

Під час організації та проведення уроку педагогічні працівники (заступники директорів з виховної роботи, класні керівники, учителі історії та правознавства) мають керуватися методичними рекомендаціями, розробленими Українським інститутом національної пам’яті. 

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

до Дня боротьби за права кримськотатарського народу –

71-ї річниці депортації кримських татар 18 травня

Вступ

Історична довідка

Редакційні рекомендації ЗМІ

Фахівці з питання

Корисні посилання

Вступ

Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один з найбільших злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років в СРСР повністю заперечувався злочинний характер цих дій. Хоча ще 1967 року парламент Радянського Союзу визнав необґрунтованими звинувачення всіх кримських татар у співпраці з німцями, вони до самого краху комуністичного тоталітаризму так і не отримали права повернутися на історичну батьківщину.

Анексія Криму Російською Федерацією у березні 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Окупаційна адміністрація Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари відзначали в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції та під наглядом гелікоптерів.

Протягом 2014 року понад 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами т.зв. «Республіки Крим».

В таких умовах як вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, так і демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Історична довідка

Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану. 

Наступного дня, 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвили до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж вдавалося зібрати в середньому 20-30 кг речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

В ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тис. осіб на загальне спецпоселення, 6 тис. у табори управління резервів, 6 тис. до ГУЛАГу, 5 тис. спецконтингенту для Московського вугільного тресту, а разом 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, певна частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише через кілька років дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Після депортації радянський режим вдався до нівелювання історичної пам’яті про кримську державність та кримських татар. 25 червня 1946 року Крим був позбавлений статусу автономії та перетворений на звичайну область РРФСР, а протягом наступних двох років понад 80% оригінальної кримської топоніміки було замінено на стандартні радянські назви.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені із спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

У період після Указу 1967 р. державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

Починаючи із 1968 р. розпочався процес організованої репатріації кримських татар до Криму. В кінці 1960-х – на початку 1970-х рр. цим шляхом повернулися додому понад 200 родин, ще стільки саме прибули самостійно. До початку масового повернення наприкінці 1980-х рр. в Криму проживало приблизно 7 тис. кримських татар.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР  прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про… гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

Редакційні рекомендації ЗМІ

1. Прикметник кримськотатарський та споріднені з ним пишуться виключно разом, а не через дефіс. Це правильно з граматичної точки зору та історично коректно.

2. Самоназва кримськотатарського народу – киримли або кримли, що може бути адекватно перекладено як кримці. Не слід плутати це поняття з терміном кримчани, що означає всіх жителів Криму безвідносно до національності, та кримчаки – назвою окремого етносу, корінного народу України, який проживає в Криму.

3. Уживати поняття татари на означення саме кримських татар науково некоректно. Це приблизно те саме, що замість українці казати східні слов’яни.

Фахівці з питання

Гульнара Бекірова, Кримський інженерно-педагогічний університет

Сергій Громенко, Український інститут національної пам’яті

Богдан Короленко, Український інститут національної пам’яті

Олександр Лисенко, Інститут історії України НАНУ

Корисні посилання

Художній фільм «Хайтарма» / Україна, 2012, реж.: Ахтем Сеітаблаєв

Бекирова Г. Изгнали всех бессудно и бесправно // http://www.forumn.kiev.ua/2011-108-05/108-10.html

Бекірова Г. Питання депортації татар з Криму залишається дискусійним // http://zaxid.net/news/showNews.do?gulnara_bekirova_pitannya_deportatsiyi_tatar_z_krimu_zalishayetsya_diskusiynim&objectId=1122777

Бекірова Г. Сторінки кримської історії. «Спецпереселенці не мають права...» // http://ua.krymr.com/content/article/26780808.html

Бугай Н. Депортация народов // http://scepsis.net/library/id_1237.html

Вересень М. Наша земля // http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/nasha_zemlya.html

Головченко В. Депортація кримськотатарського народу 1944 р. – прояв злочинної сутності національної політики сталінізму // http://www.memory.gov.ua/publication/deportatsiya-krimskotatarskogo-narodu-1944-r-proyav-zlochinnoi-sutnosti-natsionalnoi-pol

Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселив давні етноси Криму // http://gazeta.dt.ua/history/vitchim-narodiv-navischo-stalin-viseliv-davni-etnosi-krimu-_.html

Документи щодо депортації з Криму представників кримськотатарського та інших народів у 1944 р. // http://www.memory.gov.ua/publication/dokumenti-shchodo-deportatsii-z-krimu-predstavnikiv-krimskotatarskogo-ta-inshikh-narodiv

Зайцев Ю. Друга світова і «остаточне вирішення кримськотатарського питання» // http://incognita.day.kiev.ua/druga-svitova-i-ostatochne-virishennya-krimskotatarskogo-pitannya.html

Зайцев Ю. У депортації. Боротьба за відновлення прав // http://incognita.day.kiev.ua/u-deportacziyi-borotba-za-vidnovlennya-prav.html

Кіпіані В. Киримли – це татари з Криму // http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/17/ 38808/

Лисенко О. Як депортували кримських татар у 1944 р.? // http://klio.org.ua/Statti/Oleksandr-Lisenko.-YAk-deportuvali-krimskih-tatar-u-1944-r.html

Семена М. Депортація: другий акт трагедії // http://incognita.day.kiev.ua/deportacziya-drugij-akt-tragediyi.html

Унікальні фото депортованих кримських татар // http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2014/ 05/ 16/142923/