24 серпня - ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

День незалежності України. Історія свята

День незалежності України - державне свято України, що відзначається щорічно 24 серпня на честь прийняття Верховною Радою Української РСР Акту проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою утворення держави Україна в сучасному вигляді.

Проголошення незалежності української держави 24 серпня 1991 року стало кінцевим результатом багатовікової боротьби нашого народу та його найвидатніших синів за свою свободупроти посягань загарбників.

Завершальний етап цієї боротьби розпочався у другій половині 80-х рр. ХХ ст., коли Радянський Союз, до складу якого входили українські землі, очолив М.С. Горбачов, котрий зрозумів усю хиткість становища комуністичної імперії та почав реформування адміністративно-командної системи управління, сподіваючись зберегти владу в руках КПРС і водночас запозичити досягнення ринкової  економіки країн Західної Європи та Північної Америки. Проте народи вийшли за окреслені комуністичним керівництвом СРСР рамки політики «перебудови». Вони почали розправляти рамена, скидаючи з себе тягар радянського тоталітарного режиму[10, с.252].

У березні 1990 року в Україні відбулися перші порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Вибори здійснювалися на альтернативній основі, прямим, таємним голосуванням, що дозволило увійти до Верховної Ради значній кількості борців за волю українського народу, його державність. Народні депутати, чиї кандидатури були висунуті Демократичним блоком на чолі з Народним Рухом України, створили парламентську опозицію – Народну Раду. Завдяки їх наполегливій боротьбі, завдяки визвольній активності народних мас 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.У Декларації проголошувалося «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її  території  та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»[1].

Прийняття Декларації про державний суверенітет України, 25-у річницю якого ми відзначаємо у цьому році, стало одним з найважливіших кроків до незалежності.Недарма вперше День незалежності України святкувавсясаме 16 липня 1991 року в пам'ять про її прийняття.

Але 19 серпня 1991 року комуністичні реакціонери в Москві зважилися на відчайдушну спробу перехопити політичну ініціативу. Ізолювавши М.С, Горбачова в Криму, вони оголосили в СРСР надзвичайне становище і сформували так званий Державний комітет з надзвичайного стану. ДКНС прийняв рішення про заборону діяльності опозиційних партій і рухів, а також деяких газет. Проте вже 21 серпня 1991 року стало ясно, що спроба перевороту зірвалася [7, с.315].

Наслідки провалу прокомуністичного путчу 19-21 серпня 1991 року були епохальними.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради майже одноголосно прийняла Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося: Виходячи із  смертельної  небезпеки,  яка  нависла  була  над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19  серпня  1991 року,

-  продовжуючи  тисячолітню   традицію   державотворення   на Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого  Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

-  здійснюючи  Декларацію  про державний суверенітет України,

Верховна  Рада  Української  Радянської  Соціалістичної Республіки урочисто   п р о г о л о ш у є    н е з а л е ж н і с т ь   У к р а ї н и  та створення  самостійної української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.    

Віднині   на   території   України  мають  чинність  виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення» [2].

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Народ України обрав волю. Понад 90 відсотків населення[10, с.253], що взяло участь у голосуванні (у тому числі, 83,90% мешканців Донецької області[11, с.224].) підтримали рішення Верховної Ради. Україна стала вільною.

Святкування Дня незалежності України 24 серпня почалося з 1992 року, згідно з постановою Верховної Ради України від  20 лютого 1992 року N 2143-XII «Про День незалежності України». У постанові зазначено:«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України постановляє:

1. Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

2. Постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність»[3].

ІСТОРИЧНА РОЗВІДКА

1.                Історичні умови проголошення незалежності України. Події заключного етапу «перебудови» (кінець 1989 – початок 1991 рр.)

На заключному етапі "перебудови" (кінець 1989 - початок 1991 рр.)М.С. Горбачов та його прихильники в керівництві Комуністичної партії Радянського Союзу намагалися продовжити радикальні економічні реформи з метою створення ринкової економіки. Були здійснені лібералізація торгівлі, разове введення вільних цін. У соціальній сфері держава намагалася стимулювати процес утворення класу підприємців [7, с.309-310].

Разом з тим керівництво КПРС намагалося зберегти контроль над державним життям, посилюючи повноваження генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова. 15 березня 1990 III з'їзд народних депутатів СРСР обрав його Президентом СРСР. Слід зазначити, що М.С. Горбачов отримав лише 59,2% голосів від облікового складу народних депутатів.

26 грудня 1990 р. був прийнятий Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління". В оновленій статті 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР підпорядкований безпосередньо президентові СРСР[9]. Однак зміцнити владу московського союзного центру не вдалося.

В економіці наростали кризові явища. Поширення самостійності державних підприємств, їх перехід на самоокупність та самофінансування, запроваджені в ході економічної реформи М. Рижкова – Л. Абалкіна («Закон про державне підприємство (об’єднання)», червень 1987 р.), спричинили розбалансування економіки. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати, джерелом якого було безконтрольне підвищення цін на продукцію підприємствами-монополістами. Так, у 1990 р. грошові доходи українців зросли на 15,7 % порівняно з 1989 р., тоді як валовий суспільний продукт знизився на 2,4 %. Це спричинило небувалий тиск на товарний ринок. Замість обіцяного поліпшення матеріального добробуту українці отримали інфляцію, товарний дефіцит та черги.

Почали руйнуватися економічні зв'язки між республіками Радянського Союзу. Кожна з них намагалася вести власну цінову політику. Наприклад, восени 1990 р. РРФСР різко підвищила ціни на м'ясо, не погодивши своє рішення з сусідами. Митниць між республіками тоді не було, і тому це рішення Росії призвело до спустошення продовольчого ринку України.

В цих умовах у народному господарстві продовжувалося наростання деструктивних процесів. За перше півріччя 1991 р. національний дохід України знизився на 8%. Дефіцит державного бюджету досяг 40 млрд.крб. замість очікуваних 4 млрд.крб.[11, с.213].

У політичній сфері спостерігалося падіння авторитету комуністичної партії в суспільстві. Вже у червні 1989 р. в Україні діяло 47 тис. неформальних (тобто створених не за ініціативою комуністичної партії) організацій, найактивнішими серед яких були екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», історико - просвітнє товариство «Меморіал», Товариство української мови ім. Т. Шевченка. У вересні 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України – суспільно-політичної організації, яка репрезентувала інтереси майже 280 тис. громадян України та наполягала на:

-утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму, багатопартійності; скасування статті 6 Конституції СРСР (про керівну роль КПРС у житті радянського суспільства);

-розширенні суверенних прав Української РСР (радикали на чолі з В. Чорноволом, Л. Лук’яненком, М. Горинем закликали боротися за вихід України зі складу Радянського Союзу, не сподіваючись на реформування М. Горбачовим союзної федерації) [11, с.186].

Саме Народний рух України виступив ініціатором утворення опозиційного Демократичного блоку, який об’єднав 48 неформальних організацій напередодні виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад.

На підставі законів УРСР "Про вибори народних депутатів Української РСР" і "Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР" від 27 жовтня 1989 р. вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад вперше були проведені на альтернативній основі. Вибори відбулися 4 березня 1990 р.: на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів [9].

15 травня 1990 р. почала працювати новообрана  Верховна Рада республіки, де помітну роль стала відігравати опозиція. Депутати, які програму Демократичного блоку, утворили опозиційну парламентську фракцію – Народну раду (125 осіб) на чолі з Ігорем Юхновським. Представники Народної ради, зокрема представники творчої інтелігенції, майстри слова Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін., очолили 7 з 23 постійних комісій Верховної Ради[8, с.453].

Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України[11, с.206].

У Декларації про державний суверенітет України, 25-у річницю зі дня прийняття якої ми визначаємо у 2015 році, проголошувався «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її  території  та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

У I розділі Декларації під назвою "Самовизначення української нації" відстоювалося право української нації на самовизначення: "Українська РСР як суверенна національна держава  розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією  свого невід'ємного права на самовизначення.

Українська  РСР  здійснює  захист  і  охорону    національної державності українського народу.

Будь-які  насильницькі  дії  проти  національної  державності України з боку політичних партій, громадських  організацій,  інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом"[1].

Принципи, визначені у Декларації про державний суверенітет України, були покладені в основу законотворчої діяльності Верховної Ради УРСР у 1990 – 1991 рр.

Так, важливим політичним кроком у національному відродженні України стало прийняття Закону «Про економічну самостійність Української РСР» [8, с.459].

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР. Згідно зі ст. 71 Основного Закону України встановлювалося, що «на території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки»[8, с.463].

Але прийняття Декларації про державний суверенітет України виявилося несумісним зі спробами оновлення союзної федерації, які робилися у цей час кремлівським керівництвом, щоб врятувати Радянський Союз.  У грудні 1990 р. IV з'їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. Замість цього з'їзд ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення», де наголошувалося на перетворенні СРСР як багатонаціональної держави у «добровільний рівноправний союз суверенних республік - демократичну федеративну державу». 16 січня 1991 р Верховна Рада СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження Союзу РСР як федерації рівноправних суверенних республік. Такий загальносоюзний референдум відбувся. Але, за думкою науковців (авторський колектив «Історії держави і права України» у 2 т. під кер. доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України В.Я. Тація) березневий загальносоюзний референдум не прояснив зміст нового союзного договору і подальшу долю СРСР Кожна республіка проводила референдум на свій розум, а деякі навіть відмовилися від нього (Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія, Естонія).

Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес», під час якого йшли переговори керівників республік з Президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасниками переговорів була підписана «Заява». В документі декларувалися принципи нового союзного договору і підкреслювалася необхідність його найскорішого підписання. Але зустрічі учасників переговорів, що проводилися у травні - липні 1991 р. в Ново-Огарьові виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні Верховної Ради України. Натомість проект союзного договору (розповсюджено 15 серпня 1991 р.), ухвалений М.С. Горбачовим залишав фактично недоторканою монополізацію московським центром найважливіших повноважень і надмірну централізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва[9].

Церемонію попереднього підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р. Але 19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба державного перевороту.

2.                Спроба державного перевороту в СРСР та проголошення незалежності України

Прагнення українського народу створити незалежну демократичну державу опинилося під загрозою через реакційний переворот, що стався у Москві. О 6-й годині ранку 19 серпня 1991 р. в Радянському Союзі було оголошено надзвичайний стан[8, с.458]. До складу Державного комітету з надзвичайного стану увійшли представники могутніх сил: КДБ, армії, центральних державних і господарських органів:

- Г. Янаєв - віце-президент СРСР,

- В. Павлов - прем'єр-міністр СРСР,

- В. Пуго - міністр внутрішніх справ СРСР,

- Д. Язов - міністр оборони СРСР,

- О.Бакланов - перший заступник голови Ради оборони при президентові СРСР,

- В. Стародубцев - голова Селянської спілки СРСР,

- О. Тізяков - президент Асоціації державних підприємств і об'єктів промисловості. будівництва, транспорту і зв'язку СРСР [11, с.213].

Вони зважилися на відчайдушну спробу перехопити політичну ініціативу в демократичних сил, ізолювавши М.С. Горбачова на державній дачі у Форосі в Криму.

Вже перші кроки ДКНС свідчили про його наміри відновити тоталітарну систему, унітарний характер СРСР. ДКНС прийняв рішення про заборону діяльності опозиційних партій і рухів, а також деяких газет. У Москву були введені війська [7, с.316].

О 9-й годині ранку 19 серпня 1991 р. генерали Варенников і Чічеватов пред'явили ультиматум Голові Верховної Ради України Леоніду Кравчуку. Було заявлено, що в разі не підтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть використані війська[11, с.214]. У шифротелеграмі, відправленої першим секретарем ЦК КПУ Гуренком першим секретарям Кримського райкому, обкомів, Київського міськкому Компартії України, говорилося: "У всій роботі необхідно виходити з того, що сьогодні ключовим питанням є збереження Союзу Радянських Соціалістичних республік, зміцнення братніх зв'язків з усіма народами нашої країни ... Будь-які дії, спрямовані на підрив Союзу, порушення радянських законів, прояв регіонального егоїзму повинні присікатися" [11, с.222].

В Україні опір путчистам очолили представники національно-демократичних сил. У той час як президія Верховної Ради УРСР зайняла вичікувальну позицію та тягнула з прийняттям спеціальної постанови з осудом дій ДКНС, Союз українських студентів у своєму зверненні заявив про намір розпочати акції громадянської непокори. Республіканський штаб Народного Руху України закликав громадян "створювати організаційні структури активного опору". Всеукраїнський страйковий комітет, більшість в якому складали представники страйкомів шахтарів Донбасу, став готувати безстроковий всеукраїнський страйк на 21 серпня. А гірники Донецької області ще 20 серпня 1991 р. відправили до Голови Верховної Ради України Л. Кравчука делегацію з попередженням про страйк [11, с.213-214].

Водночас українське керівництво зайняло помірковану позицію. Голова Верховної Ради України УРСР Л.М. Кравчук у виступі по українському телебаченню 19 серпня 1991 року відкрито не засуджував дії ДКНС, закликав громадян України до спокою: «Отже наша позиція – це позиція виваженості і ще раз виваженості. Це захист конституційних норм, захист законів. Усе, що йде всупереч цій позиції, яку схвалив народ, є для нас неприйнятним. Ми маємо відстояти закони, захистити демократію, утвердити в суспільстві законний порядок, захистити інтереси людей. Ми повинні діяти так, щоб не пролилася невинна кров» [11, с.223].

Після невдалої спроби путчистів штурму «Білого дому» - будівлі Верховної Ради Російської Федерації в Москві - стало ясно, що переворот приречений на провал. Позиція  керівництва Верховної Ради УРСР стала більш чіткою: 22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла рішення про скликання 24 серпня 1991 позачерговій сесії Верховної Ради.

Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України[8, с.458].

В Акті говорилося: «Виходячи із  смертельної  небезпеки,  яка  нависла  була  над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19  серпня  1991 року,

-  продовжуючи  тисячолітню   традицію   державотворення   на Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого  Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

-  здійснюючи  Декларацію  про державний суверенітет України,

Верховна  Рада  Української  Радянської  Соціалістичної Республіки урочисто   п р о г о л о ш у є    н е з а л е ж н і с т ь   У к р а ї н и  та створення  самостійної української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.   

Віднині   на   території   України  мають  чинність  виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення» [2].

У постанові Верховної Ради "Про проголошення незалежності України" було вирішено 1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності. Відповідно до даного Акту Верховна Рада прийняла постанову "Про військові формування в Україні", яким підпорядкувала собі війська, дислоковані на території республіки. Було прийнято рішення про створення замість республіканського КДБ під управлінням Москви Служби безпеки України. Всі підприємства союзного підпорядкування, розміщені в Україні, оголошувалися власністю республіки[11, с.215].

Ці кардинальні рішення не викликали відкритого опору комуністичної більшості Верховної Ради. Партійна влада республіки була деморалізована провалом путчу і з побоюванням чекала наслідків результатів своєї участі в ньому. Поразка путчистів була насамперед поразкою КПРС, що почала швидко розвалюватися. Тисячі комуністів виходили з партії. Незабаром заявила про свій саморозпуск компартійна більшість в парламенті, так звана група 239. 31 серпня 1991  р. був прийнятий указ "Про тимчасове припинення діяльності Компартії України" [11, с.216].

Прагнення українського народу здобути волю яскраво проявилося під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. На питання бюлетеню для голосування: «Чи підтверджуєте Ви акт проголошення незалежності України?» 90,32 % виборців, які взяли участь у референдумі, відповіли: «Так, підтверджую» [11, с.217].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДЖЕРЕЛА

1.Декларація про державний суверенітет України(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст.429)[Електронний ресурс]. - Режим доступу:zakon.rada.gov.ua/go/55-12

2.Про проголошення незалежності України. Постанова, Акт від 24 серпня 1991 року № 1427-XII[Електронний ресурс]. - Режим доступу:zakon.rada.gov.ua/go/1427-12

3.Про День незалежності України. Постанова Верховної Ради України  від  20 лютого 1992 року N 2143-XII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/2143-12

ЛІТЕРАТУРА

4.Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: Основні тенденції суспільно-політичного розвитку[Текст] : збірник наукових праць / О. Д. Бойко; Нац. акад. наук України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. - К.: ІПіЕНД, 2002. - 305 с.

5.Бойко О.Д.  Історія України [Текст]: навч. посібник / О. Д. Бойко. - 3-тє вид., випр. і доп. - Київ : Академвидав, 2006. - 688 с.

6.Гарань О.В. Убити дракона [Текст]: З історії Руху та нових партій України/ О.В. Гарань. ­ К.: Либідь, 1994. – 200 с.

7.Добров П.В. Історія України: курс лекцій і структурно-логічні схеми [Текст]: навч.посібн.для студентів усіх форм навчання та всіх спеціальностей/ П.В. Добров, І.М. Єсіп; Донецький національний ун-т. – Донецьк: вид-во «Вебер» (Донецька філія), 2009. – 472 с.

8.Іванов В.М. Історія держави і права України [Текст]: підручник/ В.М. Іванов. – К.: МАУП, 2007. – 252 с.

9.Історія держави і права України[Текст]: підручник: у 2 т. / [за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина ; кол. авторів : В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Свято¬цький та ін.]. - Т.2. - К. : Видавничий Дім „Ін Юре”,2003. - 580 с.

10.Лотоцький А. Історія України для дітей. – Івано-Франківськ: Обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка  «Просвіта», 1993. – 256 с.

11.Турченко Ф.Г. Новітня історія України: Ч. 2. (1939 ­ 1995) [Текст]: Підручник для11 ­го кл. серед. загальноосв. навч. закл. / Ф. Г. Турченко , П. П.Панченко, С. М. Тимченко. - – К.: Генеза, 1995. – 344 с.

23 серпня - День Державного Прапора України

День Державного Прапора України

День Державного Прапора України - державне свято України, присвячене одному з її державних символів - Прапора України. Відзначається щорічно 23 серпня.

Двадцять чотири роки тому, 23 серпня 1991 року,  група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор до сесійної зали Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. Цей прапор був освячений священиком Української автокефальної православної церкви Петром Бойком. Прапор, внесений до сесійної зали українського парламенту 23 серпня 1991 року, як реліквія, урочисто зберігається у музеї Верховної Ради.

Святкування Дня Державного Прапору України почалося з 2004 року згідно з указом Президента України «Про День Державного Прапора України» від 23 серпня 2004 р. № 987/2004, де зазначалося, що метою  цього державного свята є «вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України», а також «виховання  поваги   громадян   до   державних   символів   України» [3].

ІСТОРИЧНА РОЗВІДКА

Державний прапор – офіційна емблема держави, символ її суверенітету. Але перед тим, як бути визнаним Державним Прапором України, синьо-жовтий прапор тривалий час був національним символом українців.

Вперше поєднання синього та жовтого (або блакитного та жовтого, золотого) кольорів зустрічається на корогвах Галицько-Волинського князівства ХIII – початку ХIV ст., правонаступника Київської держави. Тоді на полотнищі блакитного кольору зображувався золотий лев [5, с.420]. Після входження земель Галицько-Волинського князівства до складу Польсько-Литовської держави золотий лев на блакитному щиті продовжує використовуватися як герб міста Львова.

За козацько-гетьманської доби найбільш розповсюдженим прапорним кольором був малиновий. Але лицева сторона полкових і сотенних корогв і знамен в Українській козацькій державі – Гетьманщині другої половини XVII – XVIII ст. містила національну емблему з зображенням козака у золотому щитовому полі на блакитному полотнищі [5, с.421].

З ліквідацією Гетьманщини, приєднанням українських земель до Російської та Австрійської імперій український національний прапор тимчасово зник. Проте вже під час революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії учасники українського національно-визвольного руху знову підняли як символ відродження нації синьо-жовті прапори.

У Стрию, Дрогобичі, Яворові, Бережанах та інших містах і селах Західної України створювали загони Національної гвардії, чиї учасники освячували в церквах  сині хоругви із золотим «Руським левом» [4].

У жовтні 1848 р. синьо-жовтий прапор замайорів на Соборі руських учених у Львові. За Я. Головацьким, «под образомъ державного монарха спочило две, хоругви синожовти... окна и столпы украшени були народними барвами – при сихъ последнихъ стремели по паре прапоровъ тоже синожовтом барвы… Народни барвы просвещали намъ и выображали не богатства, збытокъ, але сильную, щирую волю, благое намереніе. Синій цветъ, якъ чисте небо южной Руси, ясный, погодливый, якъ душа щирого не скаженого Русина, изьображавъ миръ и спокой, якого до розвитія нашого народного потреба. Золотый цветъ, якъ тіи зорницъ на ясномъ небе, изъображали ясное светло, до котрого намъ стремитися належить» [4].

На початку ХХ ст. у Галичині жовто-блакитний прапор прийняли Українські Січові Стрільці - перше українське національне військове формування в історії України ХХ століття, яке мало велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму[5, с.421].

Прапор Українських Січових Стрільців був блакитним полотнищем з золотистим обрамленням. На ньому з однієї сторони був зображений Архистратиг Михаїл, з іншої – емблема УСС. Прапор цей освятив 28 жовтня 1917 р. митрополит Андрей Шептицький, а автором його був Іван Іванець [4].

Під час національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. відбулося справжнє відродження національного прапору в Наддніпрянській Україні.

Вже у травні 1917 р. синьо-жовтий прапор освячував проведення І Всеукраїнського військового з’їзду в Києві, чиї делегати рішуче виступили за автономію України у складі Російської республіки. У газета «Народна Воля» (за 19 (6) травня 1917 р.) повідомлялося: «На сцені по-за містом для президіума розгорнувся синьо-жовтий прапор з написом «Хай живе національно-територіальна автономія. Депутація з Петрограду» [4].

18 січня 1918 року Мала Рада - орган, який відігравав провідну роль у формуванні політики Української Центральної Ради, - затвердила проект українського морського прапору. Він складався з двох смуг: вгорі жовта, внизу синя. На синій був розташований золотий знак князя Володимира – Тризуб з хрестом у горі [5, с.421].

Дискусійним залишається питання, чи наважилася Центральна Рада на визнання національного прапора українців державним прапором Української Народної Республіки. Деякі історики наполягають на тому, що 22 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла в якості державного прапору УНР жовто-сине полотнище. Таке розташування кольорів нібито було прийнято за наполяганням голови Центральної Ради М. Грушевського, що був поборником геральдики (зокрема німецької школи, у якій вважається, що «правильно» на прапорі розташовувати вгорі колір гербової фігури, а внизу – колір тла). Однак, за думкою інших істориків,  22 березня 1918 р. Центральною Радою державний прапор УНР не затверджувався [4].

За гетьмана Павла Скоропадського (14 квітня – 14 грудня 1918 рр.) синьо-жовтий прапор використовувався як символ Військово-морських Сил Української держави.

16 липня 1918 р. гетьман П. Скоропадский затвердив новий зразок військово-морського прапора, що був вироблений геральдичною комісією: «білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. …В крижі ж теж, відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків, міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка Св[ятого] Володимира такої ж ширини, як хрест і в 1/11 рази вища своєї ширини» [4].  

Встановлення більшовицької диктатури в Наддніпрянській Україні та приєднання західноукраїнських земель до складу Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини не перервало традицію застосування синьо-жовтого прапора в якості національного.

Коли у березні 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України, Перший Сойм Карпатської України 15 березня в Хусті ухвалив закон, де, зазначалося: «§ 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня» [4].

Питання національної символіки, зокрема прапору, неодноразово порушувалося національно-демократичними силами наприкінці 1980 рр.

23 березня 1990 р. за рішенням сесії Тернопільської міської ради над будівлею Тернопільської міської ради замайорів синьо-жовтий національний прапор. 3 квітня 1990 р. за рішенням сесії Львівської міської ради національний прапор вивішено на вежі ратуші. 28 квітня 1990 р. національний прапор з'явився на будівлі Львівської обласної ради. 24 липня 1990 р. на Хрещатику біля Київради було підняте синьо-жовте знамено, перед тим освячене в соборі Св. Софії [5, с.421].

Символом єднання українців Сходу та Заходу стало використання національного прапору під час акції патріотичних сил 21 січня 1990 р. Тоді був організований «живий ланцюг» Стрий – Івано-Франківськ – Львів, Тернопіль – Рівне – Житомир – Київ. За різними оцінками, від 0,5 до 3 мільйонів українців із синьо-жовтими прапорами встали вздовж доріг України.

 Після проголошення незалежності України 4 вересня 1991 р. синьо-жовтий національний прапор було урочисто підняте над будинком Верховної Ради України.

28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про затвердження державним прапором України Національного прапора». В постанові говорилося: Державний Прапор України «являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3» [2].

У статті 20 Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1998 р., проголошувалося: «Державними символами України є Державний прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів» [1].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДЖЕРЕЛА

1.Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

2. Про Державний прапор України. Постанова Верховної Ради України від 28 січня 1992 року № 2067-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2067-12

3.Про День Державного Прапора України. Указ Президента України від 23 серпня 2004 р. № 987/2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987/2004

ЛІТЕРАТУРА

4.Гай-Нижник П. Під яким прапором здобувалася й існувала українська державність у ХХ столітті (Про Державний прапор України на підставі історії та фактів, а не емоцій) // Музеї України. – 2014. – 3 січня [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=9725

5. Довідник з історії України. Том 2.: К. Бондаренко, В. Гордієнко та ін. За редакцією І. Підкови та Р. Шуста. – К.: Генеза, 1995. – 440 с

29 липня 2015 року - 150-ті роковини народження предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького

Додаток 1

до листа Дон облІППО

від 24.07.2015 р. № 128/17

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

щодо тематичних заходів, спрямованих на відзначення 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2015 р. № 585-р «Про утворення Організаційного комітету та затвердження плану заходів з підготовки та відзначення у 2015 році 150-річчя від дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького», рекомендується провести у загальноосвітніх навчальних закладах Донецької області тематичні заходи, в тому числі, уроки, тематичні книжкові виставки, читацькі наукові конференції, зустрічі за круглим столом, пов’язані з життям та діяльністю предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького (29.07.1865 – 01.11.1944) - видатного громадського та церковного діяча, мецената, духовного провідника піднесення національного життя в західноукраїнських землях у першій половині ХХ ст. Тому пропонуємо учителям історії, етики, курсів духовно-морального спрямування звернути особливу увагу на проведення в І семестрі 2015-2016 навчального року:

-                     уроків курсу «Історія України. 10 клас» з теми «Україна на початку ХХ ст. Церковне життя. Митрополит А. Шептицький та його роль у піднесенні національного життя в західноукраїнських землях», «Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921-1938). Українські землі  у складі Польщі»;

-                     уроків курсу «Історія України. 11 клас» з тем «Україна у Другій світовій війні (1939-1945). Україна в роки окупації. Український Голокост», «Визвольний рух. Проголошення у Львові Акту відновлення Української держави»;

-                     уроків, факультативних занять курсу «Основи християнської етики. 7 клас» за темою «Історичні витоки та розвиток християнства в Україні. Славні постаті українського народу».

Життя та діяльність князя Андрея Шептицького може розглядатися також і при вивченні інших тем на уроках християнської етики. Зокрема, про меценатську діяльність предстоятеля Української греко-католицької церкви учитель може розповісти під час вивчення тем «Твори добро – остерігайся зла» («Основи християнської етики. 3 клас»), «Уроки доброти. Вчимося щедрості» («Основи християнської етики. 4 клас»), «Поширення добра у світі» («Основи християнської етики. 6 клас) та ін.

Звертаємо увагу на те, що Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 16.06.2015 № 641, вимагає наповнення навчально-виховного процесу національним змістом. Отже, передбачені тематичні уроки та позаурочні заходи з історії України, етики та курсів духовно-морального спрямування мають на меті сприяти формуванню в учнів національної самосвідомості, почуття національної гідності.

Водночас, учителі історії та курсів морально-духовного спрямування мають дотримуватися принципів гуманізму й демократизму, навчати учнів сприймати людину та її життя як вищу соціальну цінність, поважати права й свободи оточуючих. З урахуванням вищезазначеного, вивчення життя й діяльності митрополита Андрея Шептицького містить великі виховні можливості. За висловом доктора історичних наук Н.М. Яковенко, історія «барабана і сурми», тобто воєн, перемог і поразок, має доповнюватися сюжетами з «історії миру», пов’язаними зі становленням та існуванням ідей та світоглядів, що спонукали людей до тих чи інших учинків; церковних інституцій та навчальних закладів, у стінах яких ці ідеї формувалися.

Історична постать Андрея Шептицького, вихідця з полонізованого знатного (графського) роду, дозволить навчити учнів сприймати сусідство й контакти різних народів, культур і вір як звичний супровід життя, а значить, допоможе адаптувати українську молодь до сучасного глобалізованого світу.

Звертаємо увагу методичних служб та вчителів історії на історичні факти, які можна використати, готуючись до тематичних уроків та позаурочних виховних заходів:

На початку ХХ ст. Українська греко-католицька церква продовжувала відігравати роль етнозберігаючого чинника в житті українців Східної Галичини та Закарпаття, яку набула у попередньому столітті. За оцінкою видатного українського історика Дмитра Дорошенка, «церковна унія та УГКЦ є наслідком пошуків зв’язків між східними та західними культурними впливами при одночасній спробі зберегти при цьому власну українську душу». Д. Дорошенко вважав, що саме УГКЦ врятувала Галичину від національної смерті: «Вона перетворилася на батьківську віру, і народ міцно прив’язався до неї… З кіл греко-католицького духівництва вийшло національне відродження Галицької України, й сама Греко-Католицька (Уніатська) церква стала тут справжньою національною церквою західноукраїнського племені» [10].

Проте наприкінці ХІХ ст., коли український національний рух став більш радикальним, його представники стали захоплюватися соціалістичними ідеями. Тому відносини між представниками національного руху та греко-католицькою церквою загострилися. Подолання цієї напруги є заслугою митрополита Галицького, архієпископа Львівського Андрея Шептицького (1900-1944). Як вказувала у своїй «Історії України» Н. Полонська-Василенко, «значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини»  [9].

Роль духовного провідника українців митрополит Андрей Шептицький грав упродовж першої половини ХХ ст. – буремної, сповненої славними й водночас трагічними подіями:

-                     Місце та роль Андрея Шептицького, предстоятеля Української греко-католицької церкви, у національному житті західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії (1900-1913 рр.)

Митрополит Андрей Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму й членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, чинив істотний вплив на політичну ситуацію в регіоні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Так, у січні 1906 р. А. Шептицький очолив делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. А. Шептицький неодноразово ставив питання про запровадження загального виборчого права, реформування  системи виборів до крайового сейму, що дозволило би розширити в ньому представництво українського населення, забезпечити захист його прав. Наслідком діяльності А. Шептицького та його однодумців можна вважати реформи австрійського парламенту (1907 р.).

Митрополит Андрей Шептицький підтримував розвиток освітнього та культурного життя на західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1902 р. він ініціював відкриття української гімназії в Станіславі. У 1910 р. на засіданні Палати панів австрійського парламенту вимагав створення українського університету у Львові. А. Шептицький підтримував діяльність культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», які опікувалися народною освітою.

Митрополит Андрей Шептицький сприяв розвитку української культури. У 1905 р. він заснував церковний музей. Завдяки піклуванню А. Шептицького, у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Ця колекція стала «наріжним каменем» Українського національного музею у Львові. Щодо українського художнього мистецтва ХХ ст., то А. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. Завдяки меценатської діяльності митрополита було придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського, майстерні М. Сосенка та О. Куриласа.

Андрей Шептицький зіграв певну роль і у розгортанні кооперативного руху в Галичині. На початку ХХ ст. саме в ньому бачили ефективний засіб порятунку українських селян від зубожіння. У 1904 р. А. Шептицький звернувся до парафіян УГКЦ з архіпастирським посланням «Про квестію» (квестія – від лат. питання, проблема, яку треба розв’язати).  У посланні митрополит прямо зобов’язав греко-католицьких священників очолити кооперативні організації та установи на місцях. За підтримки А. Шептицького у містах та селах Східної Галичини організовувалися споживчі та кредитно-позичкові кооперативи, каси, лавки, громадські амбари. У 1910 р. митрополит Андрей Шептицький став ініціатором створення та засновником Земельного банку у Львові.

Але через аграрне перенаселення, невирішеність проблем малоземелля, безробіття багато селян виїжджало за кордон. Так, з 1900 по 1910 рр. з Галичини та Буковини емігрувало близько 300 тис. осіб. Андрей Шептицький приділяв велику увагу справі збереження національної самосвідомості серед представників української діаспори США та Канади. Він систематично відправляв до Канади молодих греко-католицьких священників. У 1910 р. А. Шептицький два місяці подорожував Канадою. Після цієї поїздки він домігся від Папи Римського призначення окремого єпископа для канадських греко-католиків та дозвіл на видання газети «Канадійський русин». Діяльність УГКЦ на чолі з А. Шептицьким сприяла збереженню канадськими українцями власної національної ідентичності.

-                     Роки випробувань. Життя та діяльність А. Шептицького за часи Першої світової війни, доби національно-визвольних змагань.

Факти, пов’язані з зазначеним періодом життя митрополита Андрея Шептицького, можуть слугувати для учнів яскравим прикладом громадської мужності та оптимізму.

У вересні 1914 р., після початку Першої світової війни та зайняття Східної Галичини й Буковини російськими військами, Андрей Шептицький зазнав репресій. Керівництво Галицько-Буковинського генерал-губернаторства на чолі з графом Бобринським почало використовувати православну віру для повного підкорення місцевого населення царату. Греко-католицькі священники примусово вивозилися до Росії. На їх місце приїжджали православні священники. Галицький митрополит А. Шептицький фактично став в’язнем монастиря в Суздалі. Він був звільнений після Лютневої революції 1917 р. та повалення самодержавства в Росії.

У вересні 1917 р. А. Шептицький повернувся до Львова. Австро-Угорська імперія, до складу якої входили західноукраїнські землі, переживала кризу. Наближалися військова поразка Центральних держав у Першій світовій війні, розпад Австро-Угорської імперії. 28 лютого 1918 р. А. Шептицький виступив у Палаті панів австрійського парламенту у Відні з промовою, в якій відстоював право всіх націй на самовизначення з урахуванням етнографічних факторів. У жовтні 1918 р. він став членом Української Національної Ради, що була створена як Конституційні Збори українського народу, який проживав в Австро-Угорській імперії, та домоглася проголошення Західно-Української Народної Республіки.

Але через україно-польський збройний конфлікт існування ЗУНР було нетривалим. У липні 1919 р. Східна Галичина була повністю окупована Польщею. Митрополит Андрей Шептицький був інтернований польською владою. Упродовж 1919-1922 рр. керівники ЗУНР сподівалися на допомогу світової спільноти. У 1920 р. митрополит Андрей Шептицький здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав до Північної Америки. У своїх виступах він обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Галичини Польщею та ліквідацію української державності на західноукраїнських землях. Нажаль, великі держави Антанти підтримали польський уряд. 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину часткою Польщі. Після повернення до Галичини у вересні 1923 р. А. Шептицького було знову заарештовано та інтерновано польською владою у м. Познані. Лише після особистого звернення Папи Римського Пія ХІ його звільнили. У вересні 1924 р. Андрей Шептицький повернувся до Львову.

-                Участь Андрея Шептицького у політичному та духовному житті українців Східної Галичини, Волині, Холмщини та Підляшшя в 20-30-ті рр. ХХ ст.

Незважаючи на те, що за рішенням Ради послів великих держав Антанти 1923 р. українські землі у складі Польщі повинні були отримати автономний статус, польські правлячі кола здійснювали політику, спрямовану на асиміляцію українців. Їх дієвим інструментом стало насадження римо-католицької віри. Так, у Волині впродовж 30-х рр. ХХ ст. близько 150 православних храмів було передано римо-католикам, 200 храмів зруйновано.

На території Східної Галичини закриття або руйнації храмів УГКЦ за розпорядженням польської влади не відбувалося. У цьому є велика заслуга митрополита Андрея Шептицького, який став ініціатором укладення особливої угоди – конкордату – між Ватиканом та польським урядом у 1925 р. Конкордат захищав права українців – греко-католиків сповідувати свою віру. Але відносини між УГКЦ та польською владою залишалися напруженими. Священики та віруючі переслідувалися, наприклад, через спілкування українською мовою; відмову від уживання прізвищ парафіян у полонізованій формі.

Андрей Шептицький неодноразово звертався до керівників Польської держави, домагаючись припинення антиукраїнської національної політики, репресивних акцій уряду в Галичині та Волині.  Так, у вересні 1938 р. він склав лита до польського уряду, в якому було висловлено протест проти переслідувань православних віруючих на землях Волині, Холмщини, Підляшшя, Посяння. Після звернення А. Шептицького та інших церковних діячів до Папи Римського Пія ХІ польська влада припинила нищення православних церков.

Залишаючись духовним лідером, оборонцем не лише греко-католиків, але й православних українців, митрополит Андрей Шептицький надає нам приклад толерантності, шанобливого й терпимого ставлення до представників різних релігійних конфесій.

-                     На схилі віку. Андрей Шептицький за часи Другої світової війни.

У вересні 1939 р., коли розпочалася Друга світова війна, митрополиту Андрею Шептицькому виповнилося 74 роки. У грудні 1939 р. він висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії Йосипа Сліпого. Але літній вік не заважав великому впливу А. Шептицького на настрої західноукраїнського населення, духовним провідником якого митрополит був.

Митрополит Андрей Шептицький вітав прийняття Національними зборами Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. та створення уряду Української держави. Він очолив Українську національну раду. Він писав: «З волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. …Карністю [відповідальністю] і солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що Ви дозріли до Державного Життя» [4].

Особливої поваги заслуговує громадська позиція А. Шептицького відносно нищення єврейського населення в Україні за наказами німецької окупаційної влади. Він особисто звертався з протестами до рейхсканцлера Німеччини Г. Гіммлера. Митрополит не крився зі своїм рішучим засудженням нацистів, насильства серед власних вірних, акцій проти євреїв; намагався поширити інформацію про них у вищих церковних колах. У листі до Папи Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 р. Шептицький писав, що «німецький режим є можливо, ще більшим злом, ніж большевицький, - майже диявольський».

Значна кількість євреїв переховувалась у митрополичій президії та греко-католицьких монастирях. Так, у монастирях студитів в Уневі, Львові, монастирському скиті в Лужках на Станіславщині війну пережили більше 200 єврейських дітей.

21 листопада 1942 р. було видано пастирський лист митрополита «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства й містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних заходів. Закликом до сучасного українського суспільства, застереженням від пропагування насилля звучать слова Андрея Шептицького: «… Злочин чоловікоубивства нарушує також найглибші основи культури народа, бо першим постулятом тої культури є пошанування людського життя. Народ, що не уміє людського життя шанувати, це народ дикий, недостойний ставати в ряди з христ[иянськими] народами світа. Нехай наша молодь знає, що нема на світі влади, яка могла би позволяти одобряти, або наказувати злочин чоловікоубивства. І нема влади, яка могла би розказувати [наказувати] щось противного Божому законові. Нехай пам’ятають про те, що будучність нашого народа зависить від вірности, з якою будемо сповняти Б[ожий] Закони» [8].

Під час проведення уроків історії України, етики та курсів духовно-морального спрямування рекомендуємо використовувати як традиційні (розповідь, пояснення, бесіда, демонстрування та ілюстрування), так й інноваційні методи та прийоми навчання.

Перевагу слід надавати пошуково-дослідницькому методу, для чого під час уроків організовувати самостійну роботу учнів з використанням різноманітних джерел інформації (письмових, візуальних джерел, уміщених у підручнику;  довідкових матеріалів, Інтернет-ресурсів та ін.). Виконуючи випереджальні домашні завдання, старшокласники зможуть у повній мірі застосувати, перевірити та скорегувати навички та вміння самодіяльності та самоконтролю, вироблені під час уроків

Формулювання власної позиції учня щодо життя та діяльності Андрея Шептицького потребує застосування навчальної дискусії.

ЛІТЕРАТУРА

для підготовки до проведення тематичних уроків та позаурочних заходів щодо відзначення 150-річчя від дня народження

Андрея Шептицького

ДЖЕРЕЛА

1.Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. - Т. I. Церква і Церковна єдність. – Львів: “Свічадо”, 1995. – 521 с.

2. Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944.─ К.: Дух і Літера, 2003. - 312 с.

ЛІТЕРАТУРА

3.Бойко О.Д. Історія України: Навч.посіб. 3-тє вид. – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.

4. Бусганг Ю. Митрополит Андрей Шептицький. Ще один погляд на життя й діяльність /перекл.з англ. Роман Скакун. – Львів: «Друкарські куншти», 2009. – 52 с.

5. Вінцковський Т.С. Політичні діячі України: 1917-2004. – Харків: Видавнича група «Основа», 2005. – 112 с.

6.Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед. загальн. навч. закл. / За загальн. ред. І. Підкови, Р. Шуста. 2-ге  вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

7.Ленцик В. Визначні постаті Української церкви: митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосиф Сліпий. – Львів.: Свічадо, 2004.─ 608 с.

8.Ковба Ж. Роль Митрополита Шептицького в рятуванні галицьких євреїв у часи Голокосту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=43&Itemid=41

9.Полонська­Василенко Н.Д. Історія України[Текст]: у 2­х томах / Н. Д. Полонська­Василенко. ­ 2­е вид. ­Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - К.: «Либідь», 1993. – С. 434.

10.Енциклопедія українознавства. Загальна частина [Текст]:  В трьох томах / Ред. В. Кубійович; Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. - Т. 2: Перевидання в Україні. - Львів, 1993. - С. 629.

Мовою джерел

Митрополит Андрей Шептицький

ДВАНАДЦЯТЬ ЛИСТІВ ДО МАТЕРІ

Одинацятий лист

«Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!»

Моя Найдорожча Мамо!

 Ти пам'ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.

І вчора я почував те, воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою, культурою тисячоліття від XI ст. починаючи, культурою, відмінною від усіх культур слов'янського Сходу Європи, дарма, що вона створилася під впливом Візантії, але ще з дохристиянських часів заховала свою поетичну душу.

Між іншим, Моя Кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне й моральне нищення чужих, вірою і мовою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, нарід без керма і вітрил, міг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну. А саме ось перед нами ці документи мистецтва українського духа, вирятувані іноді з рук торгівців чи від вогню, яких наші люди, вслід за звичаєм і пошаною до святих речей, звикли нищити зужиті святі предмети, щоб не валялися, збережені від морозу або дощу на горищах дзвіниць чи церков. Це все, що збережене. Мамо, це спадщина епох минулого України, чарівних виявів нашої культури й мистецтва, що закінчилися у XVII ст., щоб перейти у нові форми.

Як тяжко, Мамо, що Ти, малярка і така поетична душа, фізично не могла бути цього дня при мені, бо що Ти була духовно, то я це почував. Ти була при мені й наш Тато, який тепер є при Тобі й який завжди захоплювався документами старої культури України, теж духовно був при мені. Я чув, що Ви є при мені, я почував, що Ти, Мамо, як завжди, коли Тобі подобалося моє слово, потакуючи хитнула головою при деяких моїх твердженнях і теж здавалося мені, що Тато є гордий з моїх тверджень про вартість українських ікон.

Але одночасно я зразу ж примітив незадоволення різного роду «генераліссімусів», які прибули як представники австрійського намісника, чи теж кількох поляків з нашої сфери. Із їхніх облич можна було виразно відчитати не лише нехіть і недовір'я до цього «руского цуду», що ним були розложені на стінах і габльотках ікони, але теж і своєрідну погорду, зокрема, коли я згадав, що на відміну від інтелігенції в українському селянському народі, по селах зберігся здоровіший артистичний смак, як естетика.

І хоч численні представники нашого мистецько-літературного світу, організацій, товариств, а зокрема духовенства, які прибули, навіть з далеких провінцій із прелатом Кохатулькою у проводі, щиро оплескували мій виклад, то не всім подобались мої тези як щодо нав'язання до староукраїнської традиції в нашому церковному мистецтві, так і щодо ролі Церкви в нашому народі.

Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї і рідної культури. А коли ті традиції в багатьох напрямках уже перервані, не можна ніяк іти вперед без розв'язки питання, на яке дає відповідь лише передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіплювати в наш нарід цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу, що й ми, і передали душу цього ж народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток цієї душі. Це була б помилка, яка некорисно вплинула б на тривкість діла.

А вслід за тим, Моя Найдорожча Мамо, я повторив це, про що ми, будучи разом в Римі і оглядаючи ці чарівні мистецькі, пам'ятки, спільно обговорювали: Русь-Україна, вихована на традиціях Візантії, оживотворила цей візантійський світ, який зазначився впродовж 1000 близько років могутнім і глибоким впливом на історію європейської цивілізації своєю церковною Унією з Римом. Відірвання від Риму стало для візантійської культури причиною мертвоти, знесилля і слабості, а вкінці турецької неволі. Відрізана від пня галузка, відірвана від центру церковної єдності, від Риму, Східна Церква втратила те, що є найбільшою силою, життям кожної моральної інституції і праці – духа загального, вселюдського, католицького. Вона стала неприступною для загальнолюдських кличів і могутніх, культурних течій, які з Риму розійшлися на весь західний світ. Замкнена в собі, завмерла, стала легкою добиччю ісламу, упадком Царгородської Церкви розпалася й ціла Східна Церква, а разом з нею завмерли і ціла культура цієї Церкви і тих народів, які входили в її склад, і будуччина цих народів була в повороті до церковної єдності й до зв'язку із Заходом. Ми перші звернулися до цієї єдності й в цій єдності найшли не лише двигнення нашої Церкви, моралі нашого народу, але теж і цей живий зв'язок із всесвітньою культурою, це зближення Сходу і Заходу, місцем якого стала Україна, цей зв'язок двох культур, довершений у живому організмі українського народу, дало східним елементам нове життя, нову енергію і запоруку нового світлого розвитку, а західним елементам, дає терен нових тріумфів, широкого й могутнього впливу. Чи в злуці двох культур, опертій на єдності віри, не найдемо розв'язки проблеми, яка стоїть перед нами, проблеми будучої нашої національної культури?

Інтелігенція наша живе культурою чисто західною, але через те і не нашою питомою, нам притаманною, не тією самою, якою живе наш нарід, бо коли є в нашім народі щось із предвічної питомої своєї культури, коли не в усіх напрямках завмерло ще те, що є культурним життям наших народних мас, що колись було таким могутнім і що в народі щезає і завмирає під впливом чужих і сильніших культур – то все це має ще характер східний і візантійський. Будучність наша не є в перетворенні того, що є, а в дальшій будові на тих основах, що були колись покладені тривко й розумно. Ці фундаменти, ця структура, може, і довго була залишена, дальша будова була занедбана, бо ми багато-пребагато втратили з нашого колишнього культурного дорібку. Але фундаменти є здорові й міцні і не маємо причин класти нових, у дальшому культурному розвитку маємо на чому опертися і в нашій праці можемо напевно числити на великі успіхи. І закінчуючи свій виклад, Мамо, я сказав, що, передаючи народові ці скарби нашого минулого, ми не хочемо бути сторожами гробів; ми хочемо бути, радше, свідками відродження, бо поступ національної культури тільки тоді є тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімучих у народі культурних сил...»

Образ Христа Чоловіколюбця,

намальований матір'ю митрополита Андрея Шептицького