пʼятниця, 22 січня 2016 р.

Вітаємо з Днем Соборності України!


День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту злуки (возз’єднання) Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Згадаємо передумови цієї історичної події. Тривалий час українські землі перебували у складі іноземних держав. Український народ розділяли кордони. У ХІХ ст. західноукраїнські землі (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) входили до складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії, тоді як землі Наддіпрянської України перебували під владою Російської імперії. Але прагнення до єдності зберігалося в серцях українців. Ідея соборності надихнула лідерів Старої Громади (В.Антонович, О. Кониський та ін.) на співпрацю з народовцями – діячами українського визвольного руху на західноукраїнських землях у складі Австрійської імперії. У передумові до збірнику «Громада» М.Драгоманов, натхненник «молодих громад» (Наддніпрянська Україна) та радикалів (Західна Україна), писав: «Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерськім королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й кубанську землю у теперішнім російськім царстві, - від верху р.Нарова на півночі до Чорного моря на півдні - усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою». На західноукраїнському ґрунті одним з перших почав застосовувати поняття «соборність» І. Франко, визначний поет, письменник, діяч визвольного руху. І. Франко закликав співвітчизників: «Ми мусимо навчитися чути себе Українцями - не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинне у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні конференції. Ми повинні - всі без виїмка, поперед усього пізнати ту саму Україну, всю її в етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані». Молодший співтовариш І. Франка Ю.Бачинський у праці «Україна irredenta (поневолена)» проголошував: «Україна - для себе! От її клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна - одна, політично нероздільна від Сяну по Кавказ! - от її стяг».
 Боротьба за реалізацію ідеалу соборності українських земель посилилася за часи Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. Визначною історичною віхою цієї боротьби став ІІІ Універсал Української Центральної Ради, представницького органу національно-демократичних сил Наддніпрянської України. 7 листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Територіальні межі Української Народної Республіки були окреслені наступним чином: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів Української Народної Республіки, щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді організованої волі народів». Як бачимо, Універсал не містив гасла приєднання до УНР західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини. Але відродження української державності на землях Наддніпрянщини істотно вплинуло на ситуацію на заході України. У грудні 1917 року Українська Парламентська Репрезентація у Відні, в якій найвагомішу роль грали представники Української національно-демократичної парті, проголосила українське населення Австро-Угорської імперії  неподільною спадщиною української нації. У декларації, яку опублікувала Українська Парламентська Репрезентація, говорилося: «Полагодження української проблеми в Австрії може наступити тільки отсим шляхом: Найперше треба коронний край Галичину розкласти на його природні, себто історично‑національні части і тим самим відбудувати старо‑українське галицько‑володимирське королівство як історично‑національну цілість. Українська Парламентарна Репрезентація в Австрії заявляє, що відповідало би се найвисшому ідеалови української нації, прилучити галицько‑володимирське королівство, як неподільну спадщину української нації, до Української Народної Республіки».
На жаль, на той час консолідації українських земель перешкоджала складна зовнішньополітична ситуація. Потерпівши поразку від радянських військ, у січні 1918 року Центральна Рада залишила Київ. Її спроба взяти реванш над більшовиками за допомогою Центральних держав закінчилася гетьманським переворотом, який відбувся за сприянням німецьких та австро-угорських окупаційних військ. Тільки у грудні 1918 року завдяки перемозі антигетьманського повстання та приходу до влади Директорії було відновлено Українську Народну Республіку (УНР).
Водночас наслідком поразки Центральних держав у Першій світовій війні став розпад Австро-Угорської імперії. 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада, представницький орган національно-демократичних кіл українського визвольного руху, затвердила конституційні основи Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
З приводу цих доленосних подій М.Шаповал справедливо зазначав: «Доки не було УНР, доти не могло бути мови про соборну Україну, яку творити можна при передумові, що кожна частина нашої землі стає вільною. Листопадова революція в Галичині і листопадова революція на Наддніпрянщині [антигетьманське повстання, підняте Директорією] відкрили цю можливість соборності».
У листопаді – грудні 1919 р.  ідея об’єднання в складі УНР всіх етнічно‑українських земель охопила майже всі прошарки українського суспільства. Найвпливовіші політичні партії Наддніпрянщини – УСДРП і УПСР – рішуче виступали за злуку УНР та ЗУНР. Так, у резолюції VI конгресу УСДРП, який відбувався 10–12 січня 1919 р. в Києві, говорилося: «Український народ, розірваний на частини між ріжними країнами (в Галичині, Буковині, Угорщині, Бессарабщині, Кубані та Дону), простує серед найтяжчих фінансово‑економічних і міжнародних обставин, оточений імперіалістичними і контрреволюційними ворогами (польські, румунські, донські, добровольчі, антантські і світські наступи на Україну), — простує до об’єднання в національно‑суверенних формах державного життя».
Ідея соборності була ключовою в ідеологічній платформі УПСС. 1 січня 1919 року самостійники‑соціалісти на зборах в Києві ухвалили: «Галичині і Буковині повинна бути негайно подана допомога грішми, харчами та збройною силою».
За  возз’єднання з Наддніпрянською Україною активно виступали галицькі соціал‑демократи, студентство, Січове стрілецтво, широкі прошарки західноукраїнського суспільства. Соціал-демократами Галичини і Буковини були засновані «Комітети З’єднання Українських Земель». К. Левицький, один з лідерів націонал‑демократів, голова Державного секретаріату визнавав, що «ідея єдності всіх українських земель, всього українського народу панувала тоді неподільно в душах і думках українського народу Галичини».
Незважаючи на величезні труднощі, які поставали на шляху до об’єднання двох українських держав, зокрема, початок другої українсько-більшовицької війни, новий наступ радянських військ на землі Наддніпрянської України (з листопада 1918 р.); початок українсько-польської війни, залишення УНРадою Львову, ідея об’єднання українських земель у складі соборної національної держави почала реалізовуватися на практиці.
24 листопада 1918 року уряд ЗУНР ухвалив рішення розпочати переговори з Директорією в справі злуки (об’єднання з УНР). Наступного дня західноукраїнські делегати виїхали на переговори з представниками Директорії до Наддіпрянщини.
Переговори про об’єднання українських республік розпочалися наприкінці листопада 1918 року у Фастові. З боку ЗУНР їх проводили Л.Цегельський і Д.Левицький; з боку УНР - В.Винниченко, П.Андрієвський, А.Макаренко, Ф.Швець. Під час переговорювалися питання надання допомоги ЗУНР у війні з поляками та створення соборної Української держави.
Переговори утруднювали ідейно-політичні розбіжності між керівництвом УНР і ЗУНР. Члени Директорії мали соціалістичні погляди і часто звинувачували лідерів ЗУНР у спробах збереження «буржуазного» ладу, нерішучості в соціальних перетвореннях. Навпаки, діячі Української Національної Ради побоювалися, що соціалістичні реформи, задекларовані Директорією, приведуть до безладдя й анархії.
Під час переговорів був досягнутий компроміс. 1 грудня 1918 року у Фастові був підписаний Передвступний договір про майбутнє об’єднання (злуку) ЗУНР з УНР в одну державу. У договорі містилося: «Йдучи за найгарячішими бажаннями Українського Народу обох Українських Народних Республік бути якнайскоріше і навіки злученими в одній національній, незалежній та суверенній Українській Державі, та виповняючи висловлену волю верховних і рішальних тимчасових державних органів, а саме волю Українського Національного Союзу і установленої ним Директорії з одного боку, та Українську Національну Раду і Раду Державних Секретарів з другого боку, злучитись в одно державне тіло, заключаємо ми слідуючий передвступний договір про державну злуку:
1) Західно‑Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою ...
4) Західно‑Українська Народна Республіка з огляду на витворене історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішности життя своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію».
Керівництво ЗУНР прагнуло якнайшвидше ратифікувати Передвступний договір. 3 січня 1919 року Українська Національна Рада на засіданні в м.Станіславові одноголосно прийняла ухвалу про Злуку ЗУНР з УНР. В ухвалі зазначалося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західно‑Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку. Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою й Українською Народною Республікою».  У Київ була направлена делегація ЗУНР на чолі з віце-президентом Української Національної Ради Л. Бачинським.
Делегація ЗУНР прибула до столиці УНР 18 січня, де їй була влаштована урочиста  зустріч. Делегати опинилися в центрі уваги преси і всієї київської громадськості. В. Андрієвський згадував: «В ті часи Галичане були у нас найпопулярнішими людьми. Їх скрізь чекали, на них покладалися великі».
19 січня 1919 року відбулася перша офіційна нарада Директорії і Ради Народних Міністрів УНР за участю президії делегації ЗУНР. Л. Бачинський передав Директорії  вірчу Грамоту Української національної Ради. На переговорах було вирішено провести урочисте святкування об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня. Зазначимо, що цей день збігався з річницею проголошення незалежності Української Народної Республіки в ІV–му Універсалі Української Центральної Ради.
У праці І. Гошуляка «Терністий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)» про події 22 січня 1919 року розповідається наступним чином:
«Було це в середу. День виявився морозним. Дерева були вкриті інеєм. З самого ранку місто набуло святкового вигляду. На багатьох будинках майоріли національні прапори, балкони прикрашали килими і полотна з українськими малюнками. Особливо гарно були удекоровані будинки на Софійському майдані й сусідніх вулицях. Серед них виділялися приміщення Центральної контори телеграфу і Київського губернського земства. На їхніх балконах були розміщені портрети й бюсти Т.Шевченка, уквітчану національними стрічками й прапорами Тріумфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софійський майдан прикрашало зверху пано, а по боках старовинні герби України й Галичини. По всій площі до стовпів були прибиті різні герби Української землі й плакати.
Об одинадцятій годині на площу під звуки духових оркестрів почали прибувати українські військові підрозділи: піхотні, артилерійські й самострільні команди, які розташувалися шеренгами з усіх чотирьох її боків. За військом поступово приходили делегації від робітничих організацій, учні київських шкіл, делегації від окремих міністерств та інших установ, хресні ходи з усіх київських церков. Звідусіль на площу стікалися люди. На ній ставало щораз тісніше. Незабаром вони заповнили не лише площу, але й всі прилеглі вулиці. Багато людей залазили навіть на дерева для того, щоб краще побачити все, що тут мало відбутися… Близько дванадцятої години біля пам’ятника Б.Хмельницькому… з’явилися члени Трудового конгресу і Українського Національного Союзу, делегація ЗУНР, члени Ради Народних Міністрів на чолі з В.Чеховським, вищі старшини української армії, представники дипломатичного корпусу. З Софійського Собору на площу вийшло і зайняло своє місце також духовенство з хоругвами… Нарешті прибули й члени Директорії на чолі з В.Винниченком. Військовий оркестр виконав національний гімн «Ще не вмерла Україна», у відповідь залунали звідусіль вигуки «Слава!». Після того, як пристрасті дещо вгамувалися і стало тихіше, наступив кульмінаційний момент свята. Розпочалися урочистості промовою голови західноукраїнської делегації, заступника президента УНРади ЗУНР Лева Бачинського. В ній він, зокрема, сказав: «Світла Директоріє, Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу обрані, представники Західної України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Руси та доносимо Вам і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західноукраїнських земель, будучи одною кров’ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани — Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться в одно нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу».
Текст Універсалу Директорії УНР оголосив Федір Швець:
«Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає Народ Український про велику подію в історії землі нашої Української.
3 січня 1919 року в м.Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австрійсько‑Угорської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти й здійсняти на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3 січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями водірвані одна від одної частини Єдиної України — Західно‑Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині Народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Деякі сучасні науковці говорять про те, що Акт злуки мав символічний характер, не був втілений до життя. Ознайомитися з цією точкою зору можна за посиланням: http://blogs.pravda.com.ua/authors/ukolov/56a241a527c8a/
Але правдивим буде й те, що проголошення Акту злуки було сприйняте українським суспільством з радістю та натхненням. Микола Вороний у вірші «Коли ти любиш рідний край» написав з цього приводу:
«Прийшла пора, прийшла година –
Сміється Київ, сяє Львів!
Ярмо ляхів і москалів
Скидає вільна Україна,
Але, козаче, позір май,
Коли ти любиш рідний край!»
Підготовлено за монографією:

Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). - К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2009. - 467 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар