середа, 27 січня 2016 р.

Інформаційні матеріали до Дня пам'яті Героїв Крут

Методичні матеріали
до відзначення Дня пам’яті Героїв Крут у 2016 році
у загальноосвітніх навчальних закладах

Історичні матеріали.
Бій під Крутами 29 січня 1918 року.
На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.
Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці і стали опорою Центральної Ради.
24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу. Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Переважна більшість студентів не мала достатньої військової підготовки, студенти були погано озброєні. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина. Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів та одну гармату на залiзничнiй платформi. Впродовж усього дня вони вели бій за станцію з більшовицькими військами загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, в їх числі 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів.
27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон. І наступного дня ці 27 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.
За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70– 100 загиблих. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило- Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу). Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв.
Затримавши ворога на чотири дні, київські юнаки дали змогу укласти Брест- Литовський мир, що de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

Зі спогадів очевидців.
«Пам’яті тих, що полягли під Крутами» Дмитро Дорошенко.
 Хто з нас, українцiв лiвобережних, не знає невеличкої стації Крути на залiзнiй дорозi з Києва до Конотопа? Звiдси розходяться боковi вiтки, одна на Чернiгiв, друга на Пирятин та Прилуки. Коло станції високi тополi. Широка без краю nлощина, piвнa як море. Недалеко Нiжин, що коло його, на сих розлогих ланах вiдбувалась знаменита Чорна Рада влiтку 1663 року; недалеко звiдси й Борзна, батькiвщина славного полковника Семена Палiя, а близько неї хутip Мотронівка, де жив i помер Панько Кулiш (…). Звичайно, на сiй ма¬лiй станції, коли приходили київськi потяги й подорожнi пересiдали на "вузькоколiйку", щоб їхати далi на Чернiгiв чи на Прилуку, бувало людно й оживлено, навіть тісно в невеличкому станцiйному будинковi. Але, в тi днi - в половинi сiчня 1918 р. було порожньо й глухо. 3 пiвночi на Україну наступав ворог, той старий iсторичний ворог, що колись не раз тим самим шляхом од Конотопа на Київ наступав пiд проводом бояр Ромодановського, Великогагина, Шереметєва та iнших. І тепер точнi¬сінько тим самим шляхом, тiльки що не гpунтовою дорогою, а по залiзнiй колії наступали його внуки. Звались вони тепер не «государевою ратью», а «товарищами-большевиками», а вели їх не царськi бояре, але царський жандармський полковник Муравйов i «товариш» Ремньов. Поїзди вже не ходили, i тiльки холодний вітep вiльно гуляв по степу кругом станції. В столицi України тiльки що урочисто було проголошено у великому бiлому будинковi пiд широкою сферичною банею з шкляним дахом («Педагогiчний Музей») самостiйнicть i незалежнicть України. Але нiкому було її захистити й оборонити, i «варвар з пiвночi», про наступ якого повiдомив українську iнтелirенцiю, зiбрану в салi Українського Клубу на стрiчi нового 1918 року, голова тодiшнього уряду вкраїнського В.Винниченко, насував, мов темна хмара, й грозив, як казав промовець, «знищити культуру на нашiй землі». І ми вci, що зiбрались тодi коло одного столу, сумно вiтали новий piк як «morituri», – тi, що мали вмерти. Але ми не зумiли стрiнути ту смерть, як вояки зi зброєю в руках, ми – «cтapi українці». Бо хоч ми й звикли декламувати гapнi слова про любов до України i дiйсно любили її в душi, але становище духових рабiв у царськiй державi не могло виховати з нас воякiв; ми не мали традицiй лицарської оружної боротьби, ми вмiли боротись тiльки таємно у подполлi: ми вмiли й умирати, але смертю жертви з руки ката, а не з мечем у руках на збройнiм поєдинку. Ми були не виннi в тому; се було наше прокляття, се ми покутували грiхи наших предкiв, що не стало в їx до краю завзяття. І коли лютий ворог переступив тепер українські кордони, а всерединi, в столицi, звили собi кубло зрада i по-встання, у нас не було сил. Молодий український уряд умів добре про¬мовляти, був щедрий на обiцянки всяких благ, од усього серця хтів ущасливити українським народовим соціалісничним ладом, але не умів організувати силу, щоб оборонити себе і той новий лад, який він хотів запровадити на рідній землі.
«Бiй пiд Крутами» Аверкiй Гончаренко, полковник армії УНР.
Ставлю собi завдання подати до прилюдного відома правдивий перебiг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до бою, такi. По оголошеннi Українською Центральною Радою IV Унiверсалу УкраЇна стала самостiйною державою. Як така, вела мировi переговори з Центральними Державами у Берестi. Рiвночасно вела мировi переговори з тими ж державами i Росія большевицька. Предсiдник большевицької делегацiї Троцький виступив iз заступництвом Радянської України, запевняючи представникiв Центральних Держав, нiби Центральна Рада та її Уряд уже не icнують. А в той час Уряд України робив нелюдськi зусилля в подавлюваннi анархiї внутpi краю i до його оборони назовнi. Найкоротшою дорогою на Київ з пiвночi йдуть залiзничнi шляхи Гомель-Бахмач i Харкiв- Ворожба-Бахмач: На оборону цього надзвичай важного залiзничного вузла командуючий вiйськами отаман Капкан i вислав «l-шу iмени гетьмана БогданаХмельницького Юнацьку Вiйськову школу». В складi школи було 4 сотнi (по 150 юнакiв), 16 кулеметiв та 20 старшин. Школа була комлектована юнаками з колишнiх росiйських вiйськових шкiл, з освiтою не менше як 6 кляс гiмназiї, а переважно з укiнченою середньою школою. Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на мicцi, а старший 8.12.1917 в командi ген. штабу сотника (з росiйського вiйська капiтан) Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адмiнicтрацiйно належав до Чернiгiвщини, де вiйськово-адмiнicтрацiйну справу провадив сотник (капiтан) Тимченко. Сотник Тимченко не мав нiякого вiйська i навіть, щоб сформувати собi якийсь вiддiл для свого штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього i був призначений сотник Микола Богаєвський, що став на¬чальником штабу у сотника Тимченка. Мiж двома командирами виникло непотрiбне непорозумiння: з одного боку був сотник Носенко, від генерального штабу i начальник школи, а з другого – сотник Тимченко, протегований полiтичною партiєю, як ко¬мандуючий вiйськами адмiнicтративного району Чернiгiвщини. 22 грудня 1917 р. мене, як командира куреня Юнацької школи, покликав до себе командуючий вiйськами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені вiдїхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальникiв. По одержаннi двох секретних пакетів я спитав командуючого вiйськами, чи не мiг би я вислати цi накази якимсь молодшим старшиною. На це дicтав таку вiдповiдь: «Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова i Полтави. Головнi сили Муравйов провадить на Бахмач-Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На помiч – трудно чекати». З цим я вiдiйшов. Щедро надiлений повновластю з пiдкресленням за всяку цiну не вiд¬дати Бахмача, щоби не допустити большевикiв до Києва, з глибоким смутком i жалем (тодi ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обiйми невимовний жаль. Молодий цвiт нашої армiї – юнакiв кидали майже в безнадiйну ситуацiю, тодi як серед шалiючої анархiї десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобiлiзувалося: його не зумiли завчасу, використовуючи для цього нацiональне пiднесення, взяти в карби вiйськової дисциплiни, а навпаки, на мiтинrах деморалiзували накликуванням до подiлу землi. Тепер лише iдейнi горстки стали до боротьби за рiдний край. Перед самим вiдїздом ще пiшов я до Головного Начальника Юнацьких шкiл генерала Астафiєва. Прийшов до нього не тiльки як до начальника, а ще i як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської вiйськової школи. З мого рапорту він довiдався, якi накази дicтала школа, i удiлив мені багато порад, що так допомогли мені у виконаннi завдання оборони Бахмача. Тут, до речi, хочу пiдкреслити заслуги генерала Астафiєва, що зумiв ширити ще задовго до революцiї нацiональну cвiдомicть серед нас («малограмотних» українцiв). На це у росiйськiм вiйську до революцii було дуже мало вiдважних одиниць серед вищої військової генералiцiї, а генерал Астафiєв до неї належав. 23 грудня ввечерi я вже був у Бахмачi. Начальник школи, сотник Носенко, відїхав з Бахмача вдоволений. Сотник Тимченко xотів, щоби школа пiдлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого вiйськами. Я лише зазначив, що в справах адмiнicтрацiйних буду йому пiдлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згiдно з наказом, буду вести сам. Для охорони нашого лiвого крила в напрямi на Чернiгiв вислав я сотника Семирозума з четою юнакiв. На Святий вечiр – 24 грудня 1917 р. – в напрямi на Гомель я вислав вiд школи передову заставу. Пiсля незначної сутички ми зайняли ст. Доч, при тому 2 большевицьких воякiв взяли до полону. У нас були легко paнені 2 юнаки i 1 старшина. Biд полонених я довiдався, куди i як наступають вiйська Муравйова. В напрямi до ст. Ворожба школа також увiйшла в бойову стичнicть з большевиками. Ст. Бахмач i місто залишалися за нами. Треба зазначити, що в залiзничному депо Бахмач було до 2 тисяч затруднених приверстатах робiтникiв, переважно москалiв. Про їх настрiй вiднicся я досотника Тимченка за iнформацiями. Сотник Тимченко був у них на мiтинry i сказав мені, що нема страху: робiтники оголосили невтралiтет. Трудно було, однак, вiрити в їх невтральнicть, а мати у себе в найближчiм запiллi 2 тисячi озброєних робiтникiв – не належало до приємности. На цiй пiдставi я й приступив до перегрупування Юнацької школи, не гублячи однак бойового зв'язку з противником.



Інтернет-ресурси:
-        http://www.cdvr.org.ua  Центр досліджень визвольного руху. До Дня Соборності України та Дня пам’яті Героїв Крут. Методичні рекомендації.
-        https://www.youtube.com/watch?v=c8S16Zj2hBg День в історії. Бій під Крутами.
-        https://www.youtube.com/watch?v=GGeeDaJTR3c Крути.
-        https://www.youtube.com/watch?v=0aXt3OnMn7M Легенда про студентське військо.

-        https://www.youtube.com/watch?v=0vMF7Vho8B8 Україна: забута історія. Крути. Молода кров.

Немає коментарів:

Дописати коментар