29 липня 2015 року - 150-ті роковини народження предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького

Додаток 1

до листа Дон облІППО

від 24.07.2015 р. № 128/17

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

щодо тематичних заходів, спрямованих на відзначення 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2015 р. № 585-р «Про утворення Організаційного комітету та затвердження плану заходів з підготовки та відзначення у 2015 році 150-річчя від дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького», рекомендується провести у загальноосвітніх навчальних закладах Донецької області тематичні заходи, в тому числі, уроки, тематичні книжкові виставки, читацькі наукові конференції, зустрічі за круглим столом, пов’язані з життям та діяльністю предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького (29.07.1865 – 01.11.1944) - видатного громадського та церковного діяча, мецената, духовного провідника піднесення національного життя в західноукраїнських землях у першій половині ХХ ст. Тому пропонуємо учителям історії, етики, курсів духовно-морального спрямування звернути особливу увагу на проведення в І семестрі 2015-2016 навчального року:

-                     уроків курсу «Історія України. 10 клас» з теми «Україна на початку ХХ ст. Церковне життя. Митрополит А. Шептицький та його роль у піднесенні національного життя в західноукраїнських землях», «Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921-1938). Українські землі  у складі Польщі»;

-                     уроків курсу «Історія України. 11 клас» з тем «Україна у Другій світовій війні (1939-1945). Україна в роки окупації. Український Голокост», «Визвольний рух. Проголошення у Львові Акту відновлення Української держави»;

-                     уроків, факультативних занять курсу «Основи християнської етики. 7 клас» за темою «Історичні витоки та розвиток християнства в Україні. Славні постаті українського народу».

Життя та діяльність князя Андрея Шептицького може розглядатися також і при вивченні інших тем на уроках християнської етики. Зокрема, про меценатську діяльність предстоятеля Української греко-католицької церкви учитель може розповісти під час вивчення тем «Твори добро – остерігайся зла» («Основи християнської етики. 3 клас»), «Уроки доброти. Вчимося щедрості» («Основи християнської етики. 4 клас»), «Поширення добра у світі» («Основи християнської етики. 6 клас) та ін.

Звертаємо увагу на те, що Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 16.06.2015 № 641, вимагає наповнення навчально-виховного процесу національним змістом. Отже, передбачені тематичні уроки та позаурочні заходи з історії України, етики та курсів духовно-морального спрямування мають на меті сприяти формуванню в учнів національної самосвідомості, почуття національної гідності.

Водночас, учителі історії та курсів морально-духовного спрямування мають дотримуватися принципів гуманізму й демократизму, навчати учнів сприймати людину та її життя як вищу соціальну цінність, поважати права й свободи оточуючих. З урахуванням вищезазначеного, вивчення життя й діяльності митрополита Андрея Шептицького містить великі виховні можливості. За висловом доктора історичних наук Н.М. Яковенко, історія «барабана і сурми», тобто воєн, перемог і поразок, має доповнюватися сюжетами з «історії миру», пов’язаними зі становленням та існуванням ідей та світоглядів, що спонукали людей до тих чи інших учинків; церковних інституцій та навчальних закладів, у стінах яких ці ідеї формувалися.

Історична постать Андрея Шептицького, вихідця з полонізованого знатного (графського) роду, дозволить навчити учнів сприймати сусідство й контакти різних народів, культур і вір як звичний супровід життя, а значить, допоможе адаптувати українську молодь до сучасного глобалізованого світу.

Звертаємо увагу методичних служб та вчителів історії на історичні факти, які можна використати, готуючись до тематичних уроків та позаурочних виховних заходів:

На початку ХХ ст. Українська греко-католицька церква продовжувала відігравати роль етнозберігаючого чинника в житті українців Східної Галичини та Закарпаття, яку набула у попередньому столітті. За оцінкою видатного українського історика Дмитра Дорошенка, «церковна унія та УГКЦ є наслідком пошуків зв’язків між східними та західними культурними впливами при одночасній спробі зберегти при цьому власну українську душу». Д. Дорошенко вважав, що саме УГКЦ врятувала Галичину від національної смерті: «Вона перетворилася на батьківську віру, і народ міцно прив’язався до неї… З кіл греко-католицького духівництва вийшло національне відродження Галицької України, й сама Греко-Католицька (Уніатська) церква стала тут справжньою національною церквою західноукраїнського племені» [10].

Проте наприкінці ХІХ ст., коли український національний рух став більш радикальним, його представники стали захоплюватися соціалістичними ідеями. Тому відносини між представниками національного руху та греко-католицькою церквою загострилися. Подолання цієї напруги є заслугою митрополита Галицького, архієпископа Львівського Андрея Шептицького (1900-1944). Як вказувала у своїй «Історії України» Н. Полонська-Василенко, «значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини»  [9].

Роль духовного провідника українців митрополит Андрей Шептицький грав упродовж першої половини ХХ ст. – буремної, сповненої славними й водночас трагічними подіями:

-                     Місце та роль Андрея Шептицького, предстоятеля Української греко-католицької церкви, у національному житті західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії (1900-1913 рр.)

Митрополит Андрей Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму й членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, чинив істотний вплив на політичну ситуацію в регіоні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Так, у січні 1906 р. А. Шептицький очолив делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. А. Шептицький неодноразово ставив питання про запровадження загального виборчого права, реформування  системи виборів до крайового сейму, що дозволило би розширити в ньому представництво українського населення, забезпечити захист його прав. Наслідком діяльності А. Шептицького та його однодумців можна вважати реформи австрійського парламенту (1907 р.).

Митрополит Андрей Шептицький підтримував розвиток освітнього та культурного життя на західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1902 р. він ініціював відкриття української гімназії в Станіславі. У 1910 р. на засіданні Палати панів австрійського парламенту вимагав створення українського університету у Львові. А. Шептицький підтримував діяльність культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», які опікувалися народною освітою.

Митрополит Андрей Шептицький сприяв розвитку української культури. У 1905 р. він заснував церковний музей. Завдяки піклуванню А. Шептицького, у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Ця колекція стала «наріжним каменем» Українського національного музею у Львові. Щодо українського художнього мистецтва ХХ ст., то А. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. Завдяки меценатської діяльності митрополита було придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського, майстерні М. Сосенка та О. Куриласа.

Андрей Шептицький зіграв певну роль і у розгортанні кооперативного руху в Галичині. На початку ХХ ст. саме в ньому бачили ефективний засіб порятунку українських селян від зубожіння. У 1904 р. А. Шептицький звернувся до парафіян УГКЦ з архіпастирським посланням «Про квестію» (квестія – від лат. питання, проблема, яку треба розв’язати).  У посланні митрополит прямо зобов’язав греко-католицьких священників очолити кооперативні організації та установи на місцях. За підтримки А. Шептицького у містах та селах Східної Галичини організовувалися споживчі та кредитно-позичкові кооперативи, каси, лавки, громадські амбари. У 1910 р. митрополит Андрей Шептицький став ініціатором створення та засновником Земельного банку у Львові.

Але через аграрне перенаселення, невирішеність проблем малоземелля, безробіття багато селян виїжджало за кордон. Так, з 1900 по 1910 рр. з Галичини та Буковини емігрувало близько 300 тис. осіб. Андрей Шептицький приділяв велику увагу справі збереження національної самосвідомості серед представників української діаспори США та Канади. Він систематично відправляв до Канади молодих греко-католицьких священників. У 1910 р. А. Шептицький два місяці подорожував Канадою. Після цієї поїздки він домігся від Папи Римського призначення окремого єпископа для канадських греко-католиків та дозвіл на видання газети «Канадійський русин». Діяльність УГКЦ на чолі з А. Шептицьким сприяла збереженню канадськими українцями власної національної ідентичності.

-                     Роки випробувань. Життя та діяльність А. Шептицького за часи Першої світової війни, доби національно-визвольних змагань.

Факти, пов’язані з зазначеним періодом життя митрополита Андрея Шептицького, можуть слугувати для учнів яскравим прикладом громадської мужності та оптимізму.

У вересні 1914 р., після початку Першої світової війни та зайняття Східної Галичини й Буковини російськими військами, Андрей Шептицький зазнав репресій. Керівництво Галицько-Буковинського генерал-губернаторства на чолі з графом Бобринським почало використовувати православну віру для повного підкорення місцевого населення царату. Греко-католицькі священники примусово вивозилися до Росії. На їх місце приїжджали православні священники. Галицький митрополит А. Шептицький фактично став в’язнем монастиря в Суздалі. Він був звільнений після Лютневої революції 1917 р. та повалення самодержавства в Росії.

У вересні 1917 р. А. Шептицький повернувся до Львова. Австро-Угорська імперія, до складу якої входили західноукраїнські землі, переживала кризу. Наближалися військова поразка Центральних держав у Першій світовій війні, розпад Австро-Угорської імперії. 28 лютого 1918 р. А. Шептицький виступив у Палаті панів австрійського парламенту у Відні з промовою, в якій відстоював право всіх націй на самовизначення з урахуванням етнографічних факторів. У жовтні 1918 р. він став членом Української Національної Ради, що була створена як Конституційні Збори українського народу, який проживав в Австро-Угорській імперії, та домоглася проголошення Західно-Української Народної Республіки.

Але через україно-польський збройний конфлікт існування ЗУНР було нетривалим. У липні 1919 р. Східна Галичина була повністю окупована Польщею. Митрополит Андрей Шептицький був інтернований польською владою. Упродовж 1919-1922 рр. керівники ЗУНР сподівалися на допомогу світової спільноти. У 1920 р. митрополит Андрей Шептицький здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав до Північної Америки. У своїх виступах він обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Галичини Польщею та ліквідацію української державності на західноукраїнських землях. Нажаль, великі держави Антанти підтримали польський уряд. 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину часткою Польщі. Після повернення до Галичини у вересні 1923 р. А. Шептицького було знову заарештовано та інтерновано польською владою у м. Познані. Лише після особистого звернення Папи Римського Пія ХІ його звільнили. У вересні 1924 р. Андрей Шептицький повернувся до Львову.

-                Участь Андрея Шептицького у політичному та духовному житті українців Східної Галичини, Волині, Холмщини та Підляшшя в 20-30-ті рр. ХХ ст.

Незважаючи на те, що за рішенням Ради послів великих держав Антанти 1923 р. українські землі у складі Польщі повинні були отримати автономний статус, польські правлячі кола здійснювали політику, спрямовану на асиміляцію українців. Їх дієвим інструментом стало насадження римо-католицької віри. Так, у Волині впродовж 30-х рр. ХХ ст. близько 150 православних храмів було передано римо-католикам, 200 храмів зруйновано.

На території Східної Галичини закриття або руйнації храмів УГКЦ за розпорядженням польської влади не відбувалося. У цьому є велика заслуга митрополита Андрея Шептицького, який став ініціатором укладення особливої угоди – конкордату – між Ватиканом та польським урядом у 1925 р. Конкордат захищав права українців – греко-католиків сповідувати свою віру. Але відносини між УГКЦ та польською владою залишалися напруженими. Священики та віруючі переслідувалися, наприклад, через спілкування українською мовою; відмову від уживання прізвищ парафіян у полонізованій формі.

Андрей Шептицький неодноразово звертався до керівників Польської держави, домагаючись припинення антиукраїнської національної політики, репресивних акцій уряду в Галичині та Волині.  Так, у вересні 1938 р. він склав лита до польського уряду, в якому було висловлено протест проти переслідувань православних віруючих на землях Волині, Холмщини, Підляшшя, Посяння. Після звернення А. Шептицького та інших церковних діячів до Папи Римського Пія ХІ польська влада припинила нищення православних церков.

Залишаючись духовним лідером, оборонцем не лише греко-католиків, але й православних українців, митрополит Андрей Шептицький надає нам приклад толерантності, шанобливого й терпимого ставлення до представників різних релігійних конфесій.

-                     На схилі віку. Андрей Шептицький за часи Другої світової війни.

У вересні 1939 р., коли розпочалася Друга світова війна, митрополиту Андрею Шептицькому виповнилося 74 роки. У грудні 1939 р. він висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії Йосипа Сліпого. Але літній вік не заважав великому впливу А. Шептицького на настрої західноукраїнського населення, духовним провідником якого митрополит був.

Митрополит Андрей Шептицький вітав прийняття Національними зборами Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. та створення уряду Української держави. Він очолив Українську національну раду. Він писав: «З волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. …Карністю [відповідальністю] і солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що Ви дозріли до Державного Життя» [4].

Особливої поваги заслуговує громадська позиція А. Шептицького відносно нищення єврейського населення в Україні за наказами німецької окупаційної влади. Він особисто звертався з протестами до рейхсканцлера Німеччини Г. Гіммлера. Митрополит не крився зі своїм рішучим засудженням нацистів, насильства серед власних вірних, акцій проти євреїв; намагався поширити інформацію про них у вищих церковних колах. У листі до Папи Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 р. Шептицький писав, що «німецький режим є можливо, ще більшим злом, ніж большевицький, - майже диявольський».

Значна кількість євреїв переховувалась у митрополичій президії та греко-католицьких монастирях. Так, у монастирях студитів в Уневі, Львові, монастирському скиті в Лужках на Станіславщині війну пережили більше 200 єврейських дітей.

21 листопада 1942 р. було видано пастирський лист митрополита «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства й містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних заходів. Закликом до сучасного українського суспільства, застереженням від пропагування насилля звучать слова Андрея Шептицького: «… Злочин чоловікоубивства нарушує також найглибші основи культури народа, бо першим постулятом тої культури є пошанування людського життя. Народ, що не уміє людського життя шанувати, це народ дикий, недостойний ставати в ряди з христ[иянськими] народами світа. Нехай наша молодь знає, що нема на світі влади, яка могла би позволяти одобряти, або наказувати злочин чоловікоубивства. І нема влади, яка могла би розказувати [наказувати] щось противного Божому законові. Нехай пам’ятають про те, що будучність нашого народа зависить від вірности, з якою будемо сповняти Б[ожий] Закони» [8].

Під час проведення уроків історії України, етики та курсів духовно-морального спрямування рекомендуємо використовувати як традиційні (розповідь, пояснення, бесіда, демонстрування та ілюстрування), так й інноваційні методи та прийоми навчання.

Перевагу слід надавати пошуково-дослідницькому методу, для чого під час уроків організовувати самостійну роботу учнів з використанням різноманітних джерел інформації (письмових, візуальних джерел, уміщених у підручнику;  довідкових матеріалів, Інтернет-ресурсів та ін.). Виконуючи випереджальні домашні завдання, старшокласники зможуть у повній мірі застосувати, перевірити та скорегувати навички та вміння самодіяльності та самоконтролю, вироблені під час уроків

Формулювання власної позиції учня щодо життя та діяльності Андрея Шептицького потребує застосування навчальної дискусії.

ЛІТЕРАТУРА

для підготовки до проведення тематичних уроків та позаурочних заходів щодо відзначення 150-річчя від дня народження

Андрея Шептицького

ДЖЕРЕЛА

1.Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. - Т. I. Церква і Церковна єдність. – Львів: “Свічадо”, 1995. – 521 с.

2. Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944.─ К.: Дух і Літера, 2003. - 312 с.

ЛІТЕРАТУРА

3.Бойко О.Д. Історія України: Навч.посіб. 3-тє вид. – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.

4. Бусганг Ю. Митрополит Андрей Шептицький. Ще один погляд на життя й діяльність /перекл.з англ. Роман Скакун. – Львів: «Друкарські куншти», 2009. – 52 с.

5. Вінцковський Т.С. Політичні діячі України: 1917-2004. – Харків: Видавнича група «Основа», 2005. – 112 с.

6.Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед. загальн. навч. закл. / За загальн. ред. І. Підкови, Р. Шуста. 2-ге  вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

7.Ленцик В. Визначні постаті Української церкви: митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосиф Сліпий. – Львів.: Свічадо, 2004.─ 608 с.

8.Ковба Ж. Роль Митрополита Шептицького в рятуванні галицьких євреїв у часи Голокосту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=43&Itemid=41

9.Полонська­Василенко Н.Д. Історія України[Текст]: у 2­х томах / Н. Д. Полонська­Василенко. ­ 2­е вид. ­Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - К.: «Либідь», 1993. – С. 434.

10.Енциклопедія українознавства. Загальна частина [Текст]:  В трьох томах / Ред. В. Кубійович; Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. - Т. 2: Перевидання в Україні. - Львів, 1993. - С. 629.

Мовою джерел

Митрополит Андрей Шептицький

ДВАНАДЦЯТЬ ЛИСТІВ ДО МАТЕРІ

Одинацятий лист

«Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!»

Моя Найдорожча Мамо!

 Ти пам'ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.

І вчора я почував те, воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою, культурою тисячоліття від XI ст. починаючи, культурою, відмінною від усіх культур слов'янського Сходу Європи, дарма, що вона створилася під впливом Візантії, але ще з дохристиянських часів заховала свою поетичну душу.

Між іншим, Моя Кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне й моральне нищення чужих, вірою і мовою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, нарід без керма і вітрил, міг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну. А саме ось перед нами ці документи мистецтва українського духа, вирятувані іноді з рук торгівців чи від вогню, яких наші люди, вслід за звичаєм і пошаною до святих речей, звикли нищити зужиті святі предмети, щоб не валялися, збережені від морозу або дощу на горищах дзвіниць чи церков. Це все, що збережене. Мамо, це спадщина епох минулого України, чарівних виявів нашої культури й мистецтва, що закінчилися у XVII ст., щоб перейти у нові форми.

Як тяжко, Мамо, що Ти, малярка і така поетична душа, фізично не могла бути цього дня при мені, бо що Ти була духовно, то я це почував. Ти була при мені й наш Тато, який тепер є при Тобі й який завжди захоплювався документами старої культури України, теж духовно був при мені. Я чув, що Ви є при мені, я почував, що Ти, Мамо, як завжди, коли Тобі подобалося моє слово, потакуючи хитнула головою при деяких моїх твердженнях і теж здавалося мені, що Тато є гордий з моїх тверджень про вартість українських ікон.

Але одночасно я зразу ж примітив незадоволення різного роду «генераліссімусів», які прибули як представники австрійського намісника, чи теж кількох поляків з нашої сфери. Із їхніх облич можна було виразно відчитати не лише нехіть і недовір'я до цього «руского цуду», що ним були розложені на стінах і габльотках ікони, але теж і своєрідну погорду, зокрема, коли я згадав, що на відміну від інтелігенції в українському селянському народі, по селах зберігся здоровіший артистичний смак, як естетика.

І хоч численні представники нашого мистецько-літературного світу, організацій, товариств, а зокрема духовенства, які прибули, навіть з далеких провінцій із прелатом Кохатулькою у проводі, щиро оплескували мій виклад, то не всім подобались мої тези як щодо нав'язання до староукраїнської традиції в нашому церковному мистецтві, так і щодо ролі Церкви в нашому народі.

Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї і рідної культури. А коли ті традиції в багатьох напрямках уже перервані, не можна ніяк іти вперед без розв'язки питання, на яке дає відповідь лише передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіплювати в наш нарід цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу, що й ми, і передали душу цього ж народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток цієї душі. Це була б помилка, яка некорисно вплинула б на тривкість діла.

А вслід за тим, Моя Найдорожча Мамо, я повторив це, про що ми, будучи разом в Римі і оглядаючи ці чарівні мистецькі, пам'ятки, спільно обговорювали: Русь-Україна, вихована на традиціях Візантії, оживотворила цей візантійський світ, який зазначився впродовж 1000 близько років могутнім і глибоким впливом на історію європейської цивілізації своєю церковною Унією з Римом. Відірвання від Риму стало для візантійської культури причиною мертвоти, знесилля і слабості, а вкінці турецької неволі. Відрізана від пня галузка, відірвана від центру церковної єдності, від Риму, Східна Церква втратила те, що є найбільшою силою, життям кожної моральної інституції і праці – духа загального, вселюдського, католицького. Вона стала неприступною для загальнолюдських кличів і могутніх, культурних течій, які з Риму розійшлися на весь західний світ. Замкнена в собі, завмерла, стала легкою добиччю ісламу, упадком Царгородської Церкви розпалася й ціла Східна Церква, а разом з нею завмерли і ціла культура цієї Церкви і тих народів, які входили в її склад, і будуччина цих народів була в повороті до церковної єдності й до зв'язку із Заходом. Ми перші звернулися до цієї єдності й в цій єдності найшли не лише двигнення нашої Церкви, моралі нашого народу, але теж і цей живий зв'язок із всесвітньою культурою, це зближення Сходу і Заходу, місцем якого стала Україна, цей зв'язок двох культур, довершений у живому організмі українського народу, дало східним елементам нове життя, нову енергію і запоруку нового світлого розвитку, а західним елементам, дає терен нових тріумфів, широкого й могутнього впливу. Чи в злуці двох культур, опертій на єдності віри, не найдемо розв'язки проблеми, яка стоїть перед нами, проблеми будучої нашої національної культури?

Інтелігенція наша живе культурою чисто західною, але через те і не нашою питомою, нам притаманною, не тією самою, якою живе наш нарід, бо коли є в нашім народі щось із предвічної питомої своєї культури, коли не в усіх напрямках завмерло ще те, що є культурним життям наших народних мас, що колись було таким могутнім і що в народі щезає і завмирає під впливом чужих і сильніших культур – то все це має ще характер східний і візантійський. Будучність наша не є в перетворенні того, що є, а в дальшій будові на тих основах, що були колись покладені тривко й розумно. Ці фундаменти, ця структура, може, і довго була залишена, дальша будова була занедбана, бо ми багато-пребагато втратили з нашого колишнього культурного дорібку. Але фундаменти є здорові й міцні і не маємо причин класти нових, у дальшому культурному розвитку маємо на чому опертися і в нашій праці можемо напевно числити на великі успіхи. І закінчуючи свій виклад, Мамо, я сказав, що, передаючи народові ці скарби нашого минулого, ми не хочемо бути сторожами гробів; ми хочемо бути, радше, свідками відродження, бо поступ національної культури тільки тоді є тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімучих у народі культурних сил...»

Образ Христа Чоловіколюбця,

намальований матір'ю митрополита Андрея Шептицького

28 липня - день святого рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі

Володимир Святославович - великий князь Київський
 (980-1015)

Володимир Великий був онуком княгині Ольги, яку християнська церква вважає Рівноапостольної.

Деякі історики вважають, що підкоривши повсталих древлян, княгиня Ольга повеліла стратити князя Мала, за якого її намагалися посватати після вбивства чоловіка Ігоря. Діти князя мала - син Добриня і дочка Малуша – ймовірно були відвезені Ольгою до Києва. Добриня виріс хоробрим і вмілим воїном, мав державний розум та відіграв велику роль під час правління Володимира. Малуша стала ключницею Ольги. Син Ольги Святослав звернув увагу на рабиню та проти волі матері зробив її своєю наложницею. Розгнівана Ольга заслала Малушу до селище Будутин. Там і народився близько 960 року хлопчик, названий Володимиром.

Ім'я «Володимир» слов'янського походження. Його можна пояснити наступним чином: «володіє світом», «володіє даром світу», «найможновладніший».

Але хлопчик Володимир не був «можновладним» в родині свого батька - князя Святослава. Він був бастардом, тобто незаконнонародженим сином, сином рабині.

Вирушаючи у Другій Балканський похід, Святослав призначив Володимира намісником Новгорода Великого (970 р). Після загибелі Святослава великим князем Київським став його старший син Ярополк. Середній син, Олег, правил у Древлянській землі.

Невдовзі між Святославовичами спалахнуло багаття ворожнечі. На думку деяких істориків, причина міжусобиці полягала в тому, що Ярополк Київський, вихований Ольгою, був християнином. Це суперечило інтересам його дружинників, серед яких більшість була язичниками. Вони й посварили між собою Ярополка та Олега. Близько 977 р. Ярополк розбив військо свого брата Олега під Овручем. Сам Олег загинув, намагаючись сховатися в фортеці. Разом з конем він був скинутий натовпом втікачів у рів та задавлений.

Володимир зібрав «за морем» (в Скандинавії) норманську дружину та пішов війною на Ярополка (978 р). Зраджений воєводою Блудом Ярополк був убитий під час переговорів, а Володимир став князем Київським.

Мабуть, до цього періоду перемоги язичників у Києві слід віднести загибель Феодора Варяга та його сина Іоанна. Як повідомляє літопис «Повість временних літ» варяг на ім'я Феодор довгий час перебував на військовій службі у Візантії та прийняв там хрещення. У Феодора був син Іван, який також сповідував християнство.

«І сказали старці і бояри: кинемо жереб на отроків та дівиць, на кого впаде він, того заріжемо богам». Жереб, кинутий волхвами, упав на християнина Іоанна. Коли про це повідомили Феодору, той відповів: «Не боги це, а дерево. Нині є, а завтра згине. Не їдять вони, не п'ють, але зроблені людськими руками з дерева. Бог же єдиний ... Не дам сина мого бісам ». Збройний натовп язичників кинувся до Феодору та вбили його з сином. Вважається, що під час розкопок у Києві в 1908 р біля вівтаря Десятинної церкви було знайдено нижній зруб дерев'яного будинку Феодора, спаленого язичниками.

Так почалося правління Володимира, який став «єдинодержавцем» Київської Русі, підкорив навколишні країни «одних - миром, непокірних - мечем».

Сівши на великокнязівський престол (980 р.), Володимир насамперед вирішив позбутися варязьких найманців, за допомогою яких опанував стольним градом. Варяги поводилися зухвало та вимагали від Володимира накласти на киян контрибуцію по 2 гривні з людини. Але Володимир зумів направити варягів на Візантію, де вони ввійшли до лав найманої гвардії імператора. Лише невелика частина варягів була включена Володимиром до складу своєї дружини. У внутрішній та зовнішній політиці князь спирався на дружину, що складалася в основному зі слов’ян. Літописи зображують Володимира Святославовича зразковим дружинним князем: «Володимир бо любив дружину та з нею радився про устрій землі, про порядки землі,  про війни».

Свою державну діяльність новий князь, як і його попередники, почав з приєднання до Києва східнослов'янських союзів племен, які або не ввійшли до складу держави раніше, або відпали у зв'язку зі смертю попереднього князя Київського Святослава Хороброго. Першим військовим заходом Володимира був похід 981 р. проти хорватів та дулібів, яких тоді остаточно були приєднані до Київської держави. Далі були придушені повстання в'ятичів (982 р) та радимичів (984 р). За часів правління Володимира всі основні східнослов'янські союзи племен були інкорпоровані до складу Київської держави. На сході Київська держава досягла межиріччя Оки і Волги, на заході - Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського, Ладозького і Онезького озер, на півдні - Дону, Росі, Сули і Південного Бугу. Процес утворення Київської Русі в основному завершився.

Видатний політик Володимир Великий здійснив серію реформ: адміністративну, військову, оборонну, судову, релігійну.

У період проведення адміністративної реформи Володимир:

- роздав землі в управління 12 синам - намісникам;

- ліквідував владу племінних князів.

Так була створена централізована система управління державою.

Військова реформа замінила племінну організацію війська на феодальну (несення військової служби за право володіти земельною власністю).

Оборонна реформа передбачала широке будівництво фортець навколо Києва, що стали опорними пунктами в боротьбі з печенігами.

Суть судової реформи полягала в тому, що князь прагнув розділити єпископський та міський суди, виробивши закон, який би регулював відносини в суспільстві на основі звичаєвого права («Устав земляний»).

Під час князювання Володимира велася чеканка нових золотих і срібних монет. Т. зв. «златники» та «срібляники», тобто золоті та срібні монети, що карбувалися за часів Володимира Великого, мали на лицевому боці зображення князя з усіма регаліями, а на зворотному – тризуб, родовий знак Рюриковичів.

У письмових джерелах опис родового знаку Рюриковичів вперше зустрічається на сторінках болгарського літопису «Хроніка Манасії». Прапори дружини Святослава Хороброго, батька Володимира, були оздоблені зображеннями двузубу. Відомі печатки князя Святослава Ігоровича з цим знаком. За однією з версій, родовий знак Рюриковичів являв собою схематичний образ соколу – невеличкого, але грізного мисливського птаха.

На монетах князя Володимира Великого зображення тризубу значно відрізняється від цього спрощеного варіанту. Очевидно, під впливом християнської церкви  з’явився третій зубець.  До середньої лінії знаку була додана паличка, щоби вийшов хрест.

Тризуб став спадковим геральдичним знаком для нащадків Володимира Святославовича – Святополка І (1015-1019), Ярослава І Мудрого (1019-1054) та інших князів Київських. Сьогодні тризуб є малим Державним Гербом України, що підкреслює тяглість державотворчих процесів на її території від часів Київської Русі.

Найбільший вплив на історію українського народу серед реформ Володимира Великого мала релігійна. Спочатку Володимир Святославович (980 р) провів реформу язичницьких вірувань, але вона не мала позитивних наслідків.

Новим етапом реформування стала велика рада з обрання віри князем і дружиною. Після довгих коливань князь віддав перевагу православ’ю, що нібито уразила його своїми багатими обрядами («Повість минулих літ»). Але історики ставлять вибір Володимира Святославовича у залежність від конкретних політичних та економічних потреб того часу.

Перевагами православного християнства були:

- відповідно до візантійської моделлю християнства, прийнятої на Русі, світська влада переважала над релігійною;

- знайомство людей з християнським віровченням здійснювалося рідною мовою.

Справа прийняття православ'я полегшувалася для Володимира Великого зовнішніми обставинами. Візантійську імперію потрясали повстання бунтівних полководців Варди Скліра та Варди Фоки, кожен з яких намагався скинути з імператорського трону братів - співправителів Василя ІІ та Костянтина.

Події розвивалися швидко. Варда Фока проголосив себе імператором та рушив на Константинополь. Посли імператора Василя прибули до Києва: «І виснажилися багатства його (Василя) і спонукала його потреба вступити в листування з царем Русів. Вони були його ворогами, але він просив у них допомоги», - писав арабський хроніст Ях'я Антіохійський. У нагороду за військову допомогу Володимир просив руки сестри імператорів Анни, що було для візантійців нечуваною зухвалістю. Принцеси крові ніколи не виходили заміж за «варварських» правителів, тим більше язичників. Але, враховуючи обставини, Константинополь був змушений погодитися.

Було укладено договір, згідно з яким Володимир повинен був послати імператорам в допомогу шість тисяч варягів, прийняти хрещення та за цієї умови отримати в дружини царівну Анну.

Київські дружини допомогли розгромити заколот Варда Фоки. Але греки не поспішали виконати свою частину договору.

Обурений цим, Володимир Великий вирушив у похід на грецьке місто в Криму Корсунь (987 р.). Завдяки зраді одного з місцевих жителів, який показав кам'яні труби водоводу до Корсуня з Кримських гір, Володимир залишив місто без води та змусив його здатися. Неприступний оплот візантійського панування на Чорному морі впав.

Василь та Костянтин були змушені відправити Анну до Криму. З часу одруження на Анні Володимир додав до своїх титулів новий, ще більш блискучий - цісар (імператор). Він почав карбувати монети за візантійським зразком (на монетах - портрет Володимира в царському одязі, з імператорською короною).

З царівною Анною прибув митрополит Михайло Сирин зі свитою, іконами і святими мощами.

Після повернення князя Володимира Великого до Києва настав виключний в історії українського народу ранок Хрещення киян у водах Дніпра (988 р.). Напередодні князь Володимир велів оголосити: «Якщо хто не прийде завтра на річку - багатий чи бідний, жебрак або раб - буде мені ворог».

Й досі головна вулиця Києва на згадку про хрещення називається Хрещатиком. В кінці цієї вулиці знаходиться Володимирська гірка, з якою колись спостерігав за хрещенням слов'ян Володимир. На ній стоїть пам'ятник - зображення Володимира з хрестом у руках з бронзи (автори - скульптор В.І. Демут-Малиновський та П.К. Клодт, архітектор К.А. Тон, 1853 рік).

Слідом за столицею Володимир запровадив християнство й в інших містах Русі Київської держави.

Наслідками запровадження православного християнства в якості державної релігії Київської Русі  стало:

1) Православ’я перетворилося на ідеологічне підґрунтя для зміцнення централізованої держави, утвердження особистої влади великого князя.

2) Істотно зріс міжнародний авторитет Київської держави.

3) Запровадження православ’я сприяло розвитку культури українського народу: писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

4) Християнство вплинуло на зміни світобачення та світосприйняття населення Київської держави, звичаїв та моралі суспільства, призвело до пом’якшення стосунків між людьми, поліпшення ставлення до бідних та ін.

З перших століть християнства веде початок звичай споруджувати храми на місці язичницьких святилищ або на місці загибелі християнських мучеників. Слідуючи цьому звичаю, Володимир Великий побудував храм святого Василя на пагорбі, де знаходився жертовник Перуна, nf заклав кам'яний храм Успіння пресвятої Богородиці на місці загибелі варягів - мучеників. Прекрасний храм, який повинен був стати місцем служіння митрополита Київського, будувався п'ять років (до 996 р.).

У день освячення храму пресвятої Богородиці князь Володимир Великий подарував церкві десятину, чому в народі її стали називати Десятинною: «Се даю церкві сій Святої Богородиці десятину свого князювання, і тако ж і по всій землі Руській від усього княжого суду десяту векшу, з торгу - десятий тиждень, а з будинків на всяко літо - десятину всякого стада та всякого жита».

З Десятинною церквою та єпископом Анастасом деякі історики пов'язують початок літописання (Б. Рибаков та ін.). При ній були складені «Житіє святої Ольги», «Сказання про варягів – мучеників», «Слово про те, како хрестися Володимир возьмя Корсунь».

З утвердженням християнства в суспільстві стала поширюватися грамотність. У Києві Володимир «начаша від батьків і матерів взіматі младі діти і давати в училище учитися грамоті ... І бисть безліч училищ книжкових і бисть від сих безліч любомудрих філософів».

Під впливом християнських проповідників істотно пом'якшилися звичаї, змінилися норми моралі суспільства. Особливо яскравим прикладом цього є зміни у поведінці самого князя Володимира Святославовича. У літописі пишеться, що він прожив останні роки, «роздаючи маєтку багато убогим, і вбогим, і мандрівникам, і по церквах, і по монастирях. Хворим же і вбогим доставляв по вулицях великі каді та бочки меду, і хліб , і м'ясо, і рибу, і сир, бажаючи, щоб всі приходили та їли, славлячи Бога». За цю щедрість в народі Володимиру дали прізвисько Красне Сонечко.

Про час князювання Володимира Святославовича народ склав багато билин, легенд, згадують його в піснях і казках.

Тихо-мирно Володимир

Свого віку доживав,

Піклувався своїм народом,

Вдів, убогих годував.

Всі вдоволені, щасливі,

А багатство і добро

Все несе й несе у Київ

На човнах своїх Дніпро.

Щонеділі виїжджає

Валка з княжого двора

З хлібом, салом, м’ясом, медом,

Повна всякого добра.

«Хто убогий, хто каліка,

Хто сьогодні ще не їв,

Йдіть, нещасні, поспішайте,

Приступайте до возів!»

І ішли каліки, вбогі,

На руках дітей несли,

Із возів, що треба, брали,

Їли хліб і мед пили.

Тихо-мирно дні останні

Володимир доживав,

Будував церкви і школи

І за ладом доглядав.

І народ за серце й розум

Свого князя шанував:
«Красним сонцем» України

Володимира прозвав.

І Великий Володимир

Що і досі не умер:

За його думки великі

Люди борються й тепер.

Щ е і досі на Вкраїні

Кров’ю скроплені поля.

Ще і досі українська

Розшматована земля.

Олександр Олесь «Княжа Україна

16 липня - 25 років прийняття Декларації про державний суверенітет України

16 липня 1990 р. – прийняття  Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

1990 рік… Йшов заключний етап «перебудови» - періоду в історії Радянського Союзу й України, назва якого походить від політики реформування радянського суспільства, що була оголошена у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС Генеральним секретарем ЦК КПРС М.С. Горбачовим.

М.С. Горбачов та його однодумці сприймали «перебудову» як своєрідну «революція згори», яка забезпечить:

-в економіці – перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних;

-у соціальній сфері – поліпшення матеріального добробуту людей;

-у політиці – демократизацію суспільного життя;

-у міжнародних відносинах – припинення «холодної війни» між країнами соціалістичного табору та західної демократії.

Але «революція згори» привела до результатів, які не очікувалися верхівкою КПРС. Поширення самостійності державних підприємств, їх перехід на самоокупність та самофінансування, запроваджені в ході економічної реформи М. Рижкова – Л. Абалкіна («Закон про державне підприємство (об’єднання)», червень 1987 р.), спричинили розбалансування економіки. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати, джерелом якого було безконтрольне підвищення цін на продукцію підприємствами-монополістами. Так, у 1990 р. грошові доходи українців зросли на 15,7 % порівняно з 1989 р., тоді як валовий суспільний продукт знизився на 2,4 %. Це спричинило небувалий тиск на товарний ринок. Замість обіцяного поліпшення матеріального добробуту українці отримали інфляцію, товарний дефіцит та черги.

У політичній сфері «революція згори» майже вийшла з-під опіки московського центру. Вже у червні 1989 р. в Україні діяло 47 тис. неформальних (тобто створених не за ініціативою комуністичної партії) організацій, найактивнішими серед яких були екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», історико - просвітнє товариство «Меморіал», Товариство української мови ім. Т. Шевченка. У вересні 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України – суспільно-політичної організації, яка репрезентувала інтереси майже 280 тис. громадян України та наполягала на:

-утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму, багатопартійності; скасування статті 6 Конституції СРСР (про керівну роль КПРС у житті радянського суспільства);

-розширенні суверенних прав Української РСР (радикали на чолі з В. Чорноволом, Л. Лук’яненком, М. Горинем закликали боротися за вихід України зі складу Радянського Союзу, не сподіваючись на реформування М. Горбачовим союзної федерації).

Саме Народний рух України виступив ініціатором утворення опозиційного Демократичного блоку, який об’єднав 48 неформальних організацій напередодні виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад.

Ці вибори, які проводилися за мажоритарною системою, були альтернативними: на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів.

15 травня 1990 р. почала працювати новообрана  Верховна Рада республіки, де помітну роль стала відігравати опозиція. Депутати, чиї кандидатури були висунуті Демократичним блоком, ті, хто розподіляв програму цього блоку, утворили опозиційну парламентську фракцію – Народну раду (125 осіб) на чолі з І. Юхновським. Представники Народної ради, зокрема представники творчої інтелігенції, майстри слова Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін., очолили 7 з 23 постійних комісій Верховної Ради.

Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

Могутнім союзником національно-демократичних сил став робітничий рух, що розгортався на сході України з 1989 року. У червні 1990 р. в Донецьку відбувся І з’їзд шахтарів СРСР, делегати якого рішуче виступили проти існуючої адміністративно-командної системи господарювання та управління. Рішення з’їзду були підтримані одноденним страйком 11 липня 1990 року, в якому взяло участь 256 вугледобувних підприємств України. На мітингах шахтарі-страйкарі висували не лише економічні, а й політичні вимоги: виведення парткомів з підприємств, націоналізація майна КПРС, деполітизація правоохоронних органів та ін.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ

У Декларації про державний суверенітет України проголошувалося «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її  території  та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Основні положення:

-Право української нації на самовизначення

Мовою джерел

«I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Українська РСР як суверенна національна держава  розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією  свого невід'ємного права на самовизначення.

Українська  РСР  здійснює  захист  і  охорону    національної державності українського народу.

Будь-які  насильницькі  дії  проти  національної  державності України з боку політичних партій, громадських  організацій,  інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом».

-Принцип народовладдя

Мовою джерел

«II. НАРОДОВЛАДДЯ

Громадяни Республіки всіх  національностей  становлять  народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.      Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як  безпосередньо,  так  і  через  народних  депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія,  громадська  організація, інше угруповання чи окрема особа не  можуть  виступати  від  імені всього народу України».

-Розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову

Мовою джерел

«III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА

Українська РСР є самостійною  у  вирішенні  будь-яких  питань свого державного життя.

Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території.

Державна влада в  Республіці  здійснюється  за  принципом  її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

Найвищий нагляд за  точним  і  однаковим  виконанням  законів здійснюється  Генеральним  прокурором  Української    РСР,    який призначається  Верховною  Радою  Української  РСР,  відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний».

-Гарантія прав і свобод громадян

Мовою джерел

«IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Українська РСР  має  своє  громадянство  і  гарантує  кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР.

Підстави  набуття  і  втрати  громадянства  Української   РСР визначаються Законом Української РСР про громадянство.

Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР ( 888-09 ) і  нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР.

Українська  РСР  забезпечує  рівність  перед  законом    усіх громадян  Республіки  незалежно  від  походження,  соціального   і майнового стану, расової  та  національної  приналежності,  статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань,  роду  і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Українська РСР регулює імміграційні процеси.

Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо  охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які  перебувають  за межами Республіки».

-Територіальна недоторканість України, самостійне визначення адміністративно-територіального устрою

«V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО

Мовою джерел

Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території.

Територія Української РСР в існуючих кордонах є  недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди.

Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний  устрій  Республіки   та    порядок утворення національно-адміністративних одиниць».

-Економічна самостійність

Мовою джерел

«VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ

Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус  і закріплює його в законах.

Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та  інші  природні ресурси,  які  знаходяться  в  межах  території  Української  РСР, природні  ресурси  її  континентального  шельфу    та    виключної (морської) економічної зони, весь економічний і  науково-технічний потенціал, що створений  на  території  України,  є  власністю  її народу,  матеріальною   основою    суверенітету    Республіки    і використовуються з  метою  забезпечення  матеріальних  і  духовних потреб її громадян.

…Підприємства, установи, організації та об'єкти інших держав і їхніх громадян, міжнародних організацій  можуть  розміщуватись  на території Української  РСР  та  використовувати  природні  ресурси України згідно з законами Української РСР.

Українська  РСР  самостійно  створює    банкову    (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову,  фінансову,  митну,  податкову системи, формує державний бюджет, а  при  необхідності  впроваджує свою грошову одиницю.

…Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності».

-Екологічна безпека України (питання було надзвичайно актуальним, адже пройшло лише 4 роки після аварії на Чорнобильській АЕС).

Мовою джерел

«VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

Українська  РСР  самостійно  встановлює  порядок  організації охорони природи на території Республіки  та  порядок  використання природних ресурсів.

Українська РСР  має  свою  національну  комісію  радіаційного захисту населення.

Українська РСР має право заборонити будівництво та  припинити функціонування  будь-яких  підприємств,  установ,  організацій  та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Українська РСР дбає  про  екологічну  безпеку  громадян,  про генофонд народу, його молодого покоління.

Українська РСР має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів».

-Право українського народу на власні збройні сили, внутрішні війська й органи держбезпеки

Мовою джерел

«IX. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА

Українська РСР має право на власні Збройні Сили.

Українська  РСР  має  власні  внутрішні  війська  та   органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР.

Українська РСР визначає порядок проходження військової служби громадянами Республіки.

Громадяни Української РСР проходять дійсну військову  службу, як правило, на території Республіки і не можуть  використовуватись у  військових  цілях  за  її  межами  без  згоди  Верховної   Ради Української РСР.

Українська РСР урочисто проголошує про  свій  намір  стати  в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не  бере  участі  у військових блоках і дотримується  трьох  неядерних  принципів:  не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Проголошення позаблокового статусу Української РСР означало вихід з Організації Варшавського Договору – військово-політичного об’єднання під контролем СРСР.

-УРСР – суб’єкт міжнародного права

Мовою джерел

«X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

Українська  РСР  як  суб'єкт  міжнародного  права    здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними  договори, обмінюється    дипломатичними,    консульськими,     торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для  ефективного  забезпечення  національних інтересів  Республіки  у  політичній,  економічній,   екологічній, інформаційній,  науковій,  технічній,  культурній  і    спортивній сферах.

Українська РСР виступає рівноправним  учасником  міжнародного спілкування,  активно  сприяє  зміцненню   загального    миру    і міжнародної    безпеки,    безпосередньо    бере    участь  у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими,  пріоритет  загальновизнаних  норм  міжнародного  права перед нормами внутрішньодержавного права».

Текст Декларації про державний суверенітет України процитовано за посиланням: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/55-12

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА НАСЛІДКИ ПРИЙНЯТТЯ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ

Принципи, визначені у Декларації про державний суверенітет України, були покладені в основу законотворчої діяльності Верховної Ради УРСР у 1990 – 1991 рр.

Так, важливим політичним кроком у національному відродженні України стало прийняття Закону «Про економічну самостійність Української РСР».

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР. Згідно зі ст. 71 Основного Закону України встановлювалося, що «на території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки».

Але прийняття Декларації про державний суверенітет України виявилося несумісним зі спробами оновлення союзної федерації, які робилися у цей час кремлівським керівництвом, щоб врятувати Радянський Союз.  У грудні 1990 р. IV з'їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. Замість цього з'їзд ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного Договору і поря¬док його укладення», де наголошувалося на перетворенні СРСР як багатонаціональної держави у «добровільний рівноправний союз суверенних республік - демократичну федеративну державу». 16 січня 1991 р Верховна Рада СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження Союзу РСР як федерації рівноправних суверенних республік. Такий загальносоюзний референдум відбувся. Але, за думкою науковців (авторський колектив «Історії держави і права України» у 2 т. під кер. доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України В.Я. Тація) березневий загальносоюзний референдум не прояснив зміст нового союзного договору і подальшу долю СРСР Кожна республіка проводила референдум на свій розум, а деякі навіть відмовилися від нього (Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія, Естонія)1.

Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес», під час якого йшли переговори керівників республік з Президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасниками переговорів була підписана «Заява». В документі декларувалися принципи нового союзного договору і підкреслювалася необхідність його найскорішого підписання. Але зустрічі учасників переговорів, що проводилися у травні - липні 1991 р. в Ново-Огарьові виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні Верховної Ради України. Натомість проект союзного договору (розповсюджено 15 серпня 1991 р.), ухвалений М.С. Горбачовим залишав фактично недоторканою монополізацію московським центром найважливіших повноважень і надмірну централізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва.

Церемонію попереднього підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р. Але 19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба державного перевороту. Було проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), члени якого заявили про свій намір зберегти централізовану союзну державу. Проте змова була придушена. Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад Союзу РСР та спонукала народних депутатів Верховної Ради УРСР прийняти  Акт проголошення незалежності України.