Додаток 1
до листа Дон облІППО
від 24.07.2015 р. № 128/17
МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
щодо тематичних
заходів, спрямованих на відзначення 150-річчя від дня народження митрополита
Андрея Шептицького
Згідно з розпорядженням
Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2015 р. № 585-р «Про утворення
Організаційного комітету та затвердження плану заходів з підготовки та
відзначення у 2015 році 150-річчя від дня народження митрополита Української
греко-католицької церкви Андрея Шептицького», рекомендується провести у
загальноосвітніх навчальних закладах Донецької області тематичні заходи, в тому
числі, уроки, тематичні книжкові виставки, читацькі наукові конференції,
зустрічі за круглим столом, пов’язані з життям та діяльністю предстоятеля
Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького (29.07.1865 –
01.11.1944) - видатного громадського та церковного діяча, мецената, духовного
провідника піднесення національного життя в західноукраїнських землях у першій
половині ХХ ст. Тому пропонуємо учителям історії, етики, курсів
духовно-морального спрямування звернути особливу увагу на проведення в І семестрі
2015-2016 навчального року:
-
уроків курсу
«Історія України. 10 клас» з теми «Україна на початку ХХ ст. Церковне життя.
Митрополит А. Шептицький та його роль у піднесенні національного життя в
західноукраїнських землях», «Західноукраїнські землі у міжвоєнний період
(1921-1938). Українські землі у складі
Польщі»;
-
уроків курсу
«Історія України. 11 клас» з тем «Україна у Другій світовій війні (1939-1945).
Україна в роки окупації. Український Голокост», «Визвольний рух. Проголошення у
Львові Акту відновлення Української держави»;
-
уроків,
факультативних занять курсу «Основи християнської етики. 7 клас» за темою
«Історичні витоки та розвиток християнства в Україні. Славні постаті
українського народу».
Життя та діяльність князя Андрея Шептицького може розглядатися також і при
вивченні інших тем на уроках християнської етики. Зокрема, про меценатську
діяльність предстоятеля Української греко-католицької церкви учитель може
розповісти під час вивчення тем «Твори добро – остерігайся зла» («Основи
християнської етики. 3 клас»), «Уроки доброти. Вчимося щедрості» («Основи
християнської етики. 4 клас»), «Поширення добра у світі» («Основи християнської
етики. 6 клас) та ін.
Звертаємо
увагу на те, що Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді, затверджена
наказом Міністерства освіти і науки України від 16.06.2015 № 641, вимагає
наповнення навчально-виховного процесу національним змістом. Отже, передбачені
тематичні уроки та позаурочні заходи з історії України, етики та курсів
духовно-морального спрямування мають на меті сприяти формуванню в учнів
національної самосвідомості, почуття національної гідності.
Водночас,
учителі історії та курсів морально-духовного спрямування мають дотримуватися
принципів гуманізму й демократизму, навчати учнів сприймати людину та її життя
як вищу соціальну цінність, поважати права й свободи оточуючих. З урахуванням
вищезазначеного, вивчення життя й діяльності митрополита Андрея Шептицького містить
великі виховні можливості. За висловом доктора історичних наук Н.М. Яковенко,
історія «барабана і сурми», тобто воєн, перемог і поразок, має доповнюватися
сюжетами з «історії миру», пов’язаними зі становленням та існуванням ідей та
світоглядів, що спонукали людей до тих чи інших учинків; церковних інституцій
та навчальних закладів, у стінах яких ці ідеї формувалися.
Історична
постать Андрея Шептицького, вихідця з полонізованого знатного (графського)
роду, дозволить навчити учнів сприймати сусідство й контакти різних народів,
культур і вір як звичний супровід життя, а значить, допоможе адаптувати
українську молодь до сучасного глобалізованого світу.
Звертаємо
увагу методичних служб та вчителів історії на історичні факти, які
можна використати, готуючись до тематичних уроків та позаурочних виховних
заходів:
На початку
ХХ ст. Українська греко-католицька церква продовжувала відігравати роль
етнозберігаючого чинника в житті українців Східної Галичини та Закарпаття, яку
набула у попередньому столітті. За оцінкою видатного українського історика
Дмитра Дорошенка, «церковна унія та УГКЦ є наслідком пошуків зв’язків між
східними та західними культурними впливами при одночасній спробі зберегти при
цьому власну українську душу». Д. Дорошенко вважав, що саме УГКЦ врятувала
Галичину від національної смерті: «Вона перетворилася на батьківську віру, і
народ міцно прив’язався до неї… З кіл греко-католицького духівництва вийшло
національне відродження Галицької України, й сама Греко-Католицька (Уніатська)
церква стала тут справжньою національною церквою західноукраїнського племені» [10].
Проте наприкінці
ХІХ ст., коли український національний рух став більш радикальним, його
представники стали захоплюватися соціалістичними ідеями. Тому відносини між
представниками національного руху та греко-католицькою церквою загострилися.
Подолання цієї напруги є заслугою митрополита Галицького, архієпископа
Львівського Андрея Шептицького (1900-1944). Як вказувала у своїй «Історії
України» Н. Полонська-Василенко, «значення Андрея Шептицького більше, ніж
тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя
Галичини» [9].
Роль
духовного провідника українців митрополит Андрей Шептицький грав упродовж першої
половини ХХ ст. – буремної, сповненої славними й водночас трагічними подіями:
-
Місце та роль Андрея
Шептицького, предстоятеля Української греко-католицької церкви, у національному
житті західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії (1900-1913 рр.)
Митрополит Андрей
Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму й членом Палати панів
австрійського парламенту у Відні, чинив істотний вплив на політичну ситуацію в
регіоні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Так, у січні 1906
р. А. Шептицький очолив делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила
питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської
монархії. А. Шептицький неодноразово ставив питання про запровадження
загального виборчого права, реформування
системи виборів до крайового сейму, що дозволило би розширити в ньому
представництво українського населення, забезпечити захист його прав. Наслідком
діяльності А. Шептицького та його однодумців можна вважати реформи
австрійського парламенту (1907 р.).
Митрополит Андрей
Шептицький підтримував розвиток освітнього та культурного життя на
західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості
українського населення. У 1902 р. він ініціював відкриття української гімназії
в Станіславі. У 1910 р. на засіданні Палати панів австрійського парламенту
вимагав створення українського університету у Львові. А. Шептицький підтримував
діяльність культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», які
опікувалися народною освітою.
Митрополит Андрей
Шептицький сприяв розвитку української культури. У 1905 р. він заснував церковний
музей. Завдяки піклуванню А. Шептицького, у музеї зібрано одну з
найбільших у Європі збірок іконопису. Ця колекція стала «наріжним каменем»
Українського національного музею у Львові. Щодо українського художнього
мистецтва ХХ ст., то А. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям
для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. Завдяки
меценатської діяльності митрополита було придбано будівлю, в якій розмістилася
художня школа О. Новаківського, майстерні М. Сосенка та О. Куриласа.
Андрей Шептицький
зіграв певну роль і у розгортанні кооперативного руху в Галичині. На початку ХХ
ст. саме в ньому бачили ефективний засіб порятунку українських селян від
зубожіння. У 1904 р. А. Шептицький звернувся до парафіян УГКЦ з архіпастирським
посланням «Про квестію» (квестія – від лат. питання, проблема, яку треба
розв’язати). У посланні митрополит прямо
зобов’язав греко-католицьких священників очолити кооперативні організації та
установи на місцях. За підтримки А. Шептицького у містах та селах Східної
Галичини організовувалися споживчі та кредитно-позичкові кооперативи, каси,
лавки, громадські амбари. У 1910 р. митрополит Андрей Шептицький став
ініціатором створення та засновником Земельного банку у Львові.
Але через аграрне
перенаселення, невирішеність проблем малоземелля, безробіття багато селян
виїжджало за кордон. Так, з 1900 по 1910 рр. з Галичини та Буковини емігрувало
близько 300 тис. осіб. Андрей Шептицький приділяв велику увагу справі
збереження національної самосвідомості серед представників української діаспори
США та Канади. Він систематично відправляв до Канади молодих греко-католицьких
священників. У 1910 р. А. Шептицький два місяці подорожував Канадою. Після
цієї поїздки він домігся від Папи Римського призначення окремого єпископа для
канадських греко-католиків та дозвіл на видання газети «Канадійський русин».
Діяльність УГКЦ на чолі з А. Шептицьким сприяла збереженню канадськими
українцями власної національної ідентичності.
-
Роки випробувань.
Життя та діяльність А. Шептицького за часи Першої світової війни, доби
національно-визвольних змагань.
Факти,
пов’язані з зазначеним періодом життя митрополита Андрея Шептицького, можуть
слугувати для учнів яскравим прикладом громадської мужності та оптимізму.
У вересні
1914 р., після початку Першої світової війни та зайняття Східної Галичини й
Буковини російськими військами, Андрей Шептицький зазнав репресій. Керівництво
Галицько-Буковинського генерал-губернаторства на чолі з графом Бобринським
почало використовувати православну віру для повного підкорення місцевого
населення царату. Греко-католицькі священники примусово вивозилися до Росії. На
їх місце приїжджали православні священники. Галицький митрополит А. Шептицький
фактично став в’язнем монастиря в Суздалі. Він був звільнений після Лютневої
революції 1917 р. та повалення самодержавства в Росії.
У вересні
1917 р. А. Шептицький повернувся до Львова. Австро-Угорська імперія, до складу
якої входили західноукраїнські землі, переживала кризу. Наближалися військова
поразка Центральних держав у Першій світовій війні, розпад Австро-Угорської
імперії. 28 лютого 1918 р. А. Шептицький виступив у Палаті панів
австрійського парламенту у Відні з промовою, в якій відстоював право всіх націй
на самовизначення з урахуванням етнографічних факторів. У жовтні 1918 р. він
став членом Української Національної Ради, що була створена як Конституційні
Збори українського народу, який проживав в Австро-Угорській імперії, та
домоглася проголошення Західно-Української Народної Республіки.
Але через
україно-польський збройний конфлікт існування ЗУНР було нетривалим. У липні
1919 р. Східна Галичина була повністю окупована Польщею. Митрополит Андрей
Шептицький був інтернований польською владою. Упродовж 1919-1922 рр. керівники
ЗУНР сподівалися на допомогу світової спільноти. У 1920 р. митрополит Андрей
Шептицький здійснив поїздку до Рима, звідти поїхав до Північної Америки. У
своїх виступах він обстоював ідею незалежності та соборності України,
засуджував окупацію Галичини Польщею та ліквідацію української державності на
західноукраїнських землях. Нажаль, великі держави Антанти підтримали польський
уряд. 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину часткою Польщі.
Після повернення до Галичини у вересні 1923 р. А. Шептицького було
знову заарештовано та інтерновано польською владою у м. Познані. Лише після
особистого звернення Папи Римського Пія ХІ його звільнили. У вересні 1924 р.
Андрей Шептицький повернувся до Львову.
-
Участь Андрея
Шептицького у політичному та духовному житті українців Східної Галичини,
Волині, Холмщини та Підляшшя в 20-30-ті рр. ХХ ст.
Незважаючи
на те, що за рішенням Ради послів великих держав Антанти 1923 р. українські
землі у складі Польщі повинні були отримати автономний статус, польські
правлячі кола здійснювали політику, спрямовану на асиміляцію українців. Їх дієвим
інструментом стало насадження римо-католицької віри. Так, у Волині впродовж
30-х рр. ХХ ст. близько 150 православних храмів було передано римо-католикам,
200 храмів зруйновано.
На території
Східної Галичини закриття або руйнації храмів УГКЦ за розпорядженням польської
влади не відбувалося. У цьому є велика заслуга митрополита Андрея Шептицького,
який став ініціатором укладення особливої угоди – конкордату – між Ватиканом та
польським урядом у 1925 р. Конкордат захищав права українців – греко-католиків
сповідувати свою віру. Але відносини між УГКЦ та польською владою залишалися
напруженими. Священики та віруючі переслідувалися, наприклад, через спілкування
українською мовою; відмову від уживання прізвищ парафіян у полонізованій формі.
Андрей Шептицький
неодноразово звертався до керівників Польської держави, домагаючись припинення
антиукраїнської національної політики, репресивних акцій уряду в Галичині та
Волині. Так, у вересні 1938 р. він склав
лита до польського уряду, в якому було висловлено протест проти переслідувань
православних віруючих на землях Волині, Холмщини, Підляшшя, Посяння. Після
звернення А. Шептицького та інших церковних діячів до Папи Римського Пія ХІ
польська влада припинила нищення православних церков.
Залишаючись
духовним лідером, оборонцем не лише греко-католиків, але й православних
українців, митрополит Андрей Шептицький надає нам приклад толерантності,
шанобливого й терпимого ставлення до представників різних релігійних конфесій.
-
На схилі віку.
Андрей Шептицький за часи Другої світової війни.
У вересні
1939 р., коли розпочалася Друга світова війна, митрополиту Андрею Шептицькому
виповнилося 74 роки. У грудні 1939 р. він висвятив на єпископа свого наступника
– ректора Львівської духовної семінарії Йосипа Сліпого. Але літній вік не
заважав великому впливу А. Шептицького на настрої західноукраїнського
населення, духовним провідником якого митрополит був.
Митрополит
Андрей Шептицький вітав прийняття Національними зборами Акту відновлення
української державності 30 червня 1941 р. та створення уряду Української
держави. Він очолив Українську національну раду. Він писав: «З волі Всемогучого
і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася Нова Епоха в житті Державної
Соборної Самостійної України. …Карністю [відповідальністю] і солідарністю,
совісним сповненням обов’язків докажіть, що Ви дозріли до Державного Життя» [4].
Особливої
поваги заслуговує громадська позиція А. Шептицького відносно нищення
єврейського населення в Україні за наказами німецької окупаційної влади. Він
особисто звертався з протестами до рейхсканцлера Німеччини Г. Гіммлера. Митрополит
не крився зі своїм рішучим засудженням нацистів, насильства серед власних
вірних, акцій проти євреїв; намагався поширити інформацію про них у вищих
церковних колах. У листі до Папи Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 р. Шептицький
писав, що «німецький режим є можливо, ще більшим злом, ніж большевицький, - майже
диявольський».
Значна
кількість євреїв переховувалась у митрополичій президії та греко-католицьких
монастирях. Так, у монастирях студитів в Уневі, Львові, монастирському скиті в
Лужках на Станіславщині війну пережили більше 200 єврейських дітей.
21 листопада
1942 р. було видано пастирський лист митрополита «Не убий», в якому містилися
заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися
політичні вбивства й містилися застереження про відлучення від церкви
організаторів і виконавців подібних заходів. Закликом до сучасного українського
суспільства, застереженням від пропагування насилля звучать слова Андрея Шептицького:
«… Злочин чоловікоубивства нарушує також найглибші основи культури народа, бо
першим постулятом тої культури є пошанування людського життя. Народ, що не уміє
людського життя шанувати, це народ дикий, недостойний ставати в ряди з
христ[иянськими] народами світа. Нехай наша молодь знає, що нема на світі
влади, яка могла би позволяти одобряти, або наказувати злочин чоловікоубивства.
І нема влади, яка могла би розказувати [наказувати] щось противного Божому
законові. Нехай пам’ятають про те, що будучність нашого народа зависить від
вірности, з якою будемо сповняти Б[ожий] Закони» [8].
Під час проведення уроків історії України, етики та курсів
духовно-морального спрямування рекомендуємо використовувати як традиційні
(розповідь, пояснення, бесіда, демонстрування та ілюстрування), так й
інноваційні методи та прийоми навчання.
Перевагу слід надавати пошуково-дослідницькому методу, для чого під час
уроків організовувати самостійну роботу учнів з використанням різноманітних
джерел інформації (письмових, візуальних джерел, уміщених у підручнику; довідкових матеріалів, Інтернет-ресурсів та
ін.). Виконуючи випереджальні домашні завдання, старшокласники зможуть у повній
мірі застосувати, перевірити та скорегувати навички та вміння самодіяльності та
самоконтролю, вироблені під час уроків
Формулювання власної позиції учня щодо життя та діяльності Андрея
Шептицького потребує застосування навчальної дискусії.
ЛІТЕРАТУРА
для підготовки до
проведення тематичних уроків та позаурочних заходів щодо відзначення 150-річчя
від дня народження
Андрея Шептицького
ДЖЕРЕЛА
1.Митрополит Андрей Шептицький:
Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 – 1944. - Т. I. Церква і
Церковна єдність. – Львів: “Свічадо”, 1995. – 521 с.
2. Митрополит Андрей
Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944.─ К.: Дух і Літера, 2003. - 312 с.
ЛІТЕРАТУРА
3.Бойко О.Д. Історія України:
Навч.посіб. 3-тє вид. – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.
4. Бусганг Ю. Митрополит Андрей
Шептицький. Ще один погляд на життя й діяльність /перекл.з англ. Роман Скакун. – Львів: «Друкарські куншти», 2009. – 52 с.
5. Вінцковський Т.С. Політичні
діячі України: 1917-2004. – Харків: Видавнича група «Основа», 2005. – 112 с.
6.Довідник з історії України
(А-Я): Посібн. для серед. загальн. навч. закл. / За загальн. ред. І. Підкови,
Р. Шуста. 2-ге вид., доопр. і доповн. –
К.: Генеза, 2001. – 1136 с.
7.Ленцик В. Визначні постаті
Української церкви: митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосиф Сліпий. –
Львів.: Свічадо, 2004.─ 608 с.
8.Ковба Ж. Роль Митрополита
Шептицького в рятуванні галицьких євреїв у часи Голокосту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=43&Itemid=41
9.ПолонськаВасиленко
Н.Д. Історія України[Текст]:
у 2х томах / Н. Д. ПолонськаВасиленко. 2е вид. Т.
2. Від середини
ХVІІ століття
до 1923 року. - К.: «Либідь», 1993. – С. 434.
10.Енциклопедія
українознавства. Загальна частина [Текст]: В трьох томах / Ред. В. Кубійович;
Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. - Т. 2: Перевидання в Україні. - Львів,
1993. - С. 629.
Мовою джерел
Митрополит Андрей Шептицький
ДВАНАДЦЯТЬ ЛИСТІВ ДО МАТЕРІ
Одинацятий лист
«Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!»
Моя
Найдорожча Мамо!
Ти
пам'ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичний престіл,
то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть,
що я зрадник.
І вчора я
почував те, воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного
Музею у Львові я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці,
не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою, культурою тисячоліття
від XI ст. починаючи, культурою, відмінною від усіх культур слов'янського Сходу
Європи, дарма, що вона створилася під впливом Візантії, але ще з
дохристиянських часів заховала свою поетичну душу.
Між іншим,
Моя Кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо,
щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на
безнастанні напади турків чи татар, на фізичне й моральне нищення чужих, вірою
і мовою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, нарід без керма і
вітрил, міг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є
український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі
школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще
довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну. А саме
ось перед нами ці документи мистецтва українського духа, вирятувані іноді з рук
торгівців чи від вогню, яких наші люди, вслід за звичаєм і пошаною до святих
речей, звикли нищити зужиті святі предмети, щоб не валялися, збережені від
морозу або дощу на горищах дзвіниць чи церков. Це все, що збережене. Мамо, це
спадщина епох минулого України, чарівних виявів нашої культури й мистецтва, що
закінчилися у XVII ст., щоб перейти у нові форми.
Як тяжко,
Мамо, що Ти, малярка і така поетична душа, фізично не могла бути цього дня при
мені, бо що Ти була духовно, то я це почував. Ти була при мені й наш Тато, який
тепер є при Тобі й який завжди захоплювався документами старої культури
України, теж духовно був при мені. Я чув, що Ви є при мені, я почував, що Ти,
Мамо, як завжди, коли Тобі подобалося моє слово, потакуючи хитнула головою при
деяких моїх твердженнях і теж здавалося мені, що Тато є гордий з моїх тверджень
про вартість українських ікон.
Але
одночасно я зразу ж примітив незадоволення різного роду «генераліссімусів», які
прибули як представники австрійського намісника, чи теж кількох поляків з нашої
сфери. Із їхніх облич можна було виразно відчитати не лише нехіть і недовір'я
до цього «руского цуду», що ним були розложені на стінах і габльотках ікони,
але теж і своєрідну погорду, зокрема, коли я згадав, що на відміну від інтелігенції
в українському селянському народі, по селах зберігся здоровіший артистичний
смак, як естетика.
І хоч
численні представники нашого мистецько-літературного світу, організацій,
товариств, а зокрема духовенства, які прибули, навіть з далеких провінцій із
прелатом Кохатулькою у проводі, щиро оплескували мій виклад, то не всім
подобались мої тези як щодо нав'язання до староукраїнської традиції в нашому
церковному мистецтві, так і щодо ролі Церкви в нашому народі.
Я виразно
зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї і
рідної культури. А коли ті традиції в багатьох напрямках уже перервані, не
можна ніяк іти вперед без розв'язки питання, на яке дає відповідь лише
передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіплювати в наш нарід
цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція; не слід
так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили
люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу, що й ми, і
передали душу цього ж народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток
цієї душі. Це була б помилка, яка некорисно вплинула б на тривкість діла.
А вслід за
тим, Моя Найдорожча Мамо, я повторив це, про що ми, будучи разом в Римі і
оглядаючи ці чарівні мистецькі, пам'ятки, спільно обговорювали: Русь-Україна,
вихована на традиціях Візантії, оживотворила цей візантійський світ, який
зазначився впродовж 1000 близько років могутнім і глибоким впливом на історію
європейської цивілізації своєю церковною Унією з Римом. Відірвання від Риму
стало для візантійської культури причиною мертвоти, знесилля і слабості, а
вкінці турецької неволі. Відрізана від пня галузка, відірвана від центру
церковної єдності, від Риму, Східна Церква втратила те, що є найбільшою силою, життям
кожної моральної інституції і праці – духа загального, вселюдського,
католицького. Вона стала неприступною для загальнолюдських кличів і могутніх,
культурних течій, які з Риму розійшлися на весь західний світ. Замкнена в собі,
завмерла, стала легкою добиччю ісламу, упадком Царгородської Церкви розпалася й
ціла Східна Церква, а разом з нею завмерли і ціла культура цієї Церкви і тих
народів, які входили в її склад, і будуччина цих народів була в повороті до
церковної єдності й до зв'язку із Заходом. Ми перші звернулися до цієї єдності
й в цій єдності найшли не лише двигнення нашої Церкви, моралі нашого народу,
але теж і цей живий зв'язок із всесвітньою культурою, це зближення Сходу і
Заходу, місцем якого стала Україна, цей зв'язок двох культур, довершений у
живому організмі українського народу, дало східним елементам нове життя, нову
енергію і запоруку нового світлого розвитку, а західним елементам, дає терен
нових тріумфів, широкого й могутнього впливу. Чи в злуці двох культур, опертій
на єдності віри, не найдемо розв'язки проблеми, яка стоїть перед нами, проблеми
будучої нашої національної культури?
Інтелігенція
наша живе культурою чисто західною, але через те і не нашою питомою, нам
притаманною, не тією самою, якою живе наш нарід, бо коли є в нашім народі щось
із предвічної питомої своєї культури, коли не в усіх напрямках завмерло ще те,
що є культурним життям наших народних мас, що колись було таким могутнім і що в
народі щезає і завмирає під впливом чужих і сильніших культур – то все це має
ще характер східний і візантійський. Будучність наша не є в перетворенні того,
що є, а в дальшій будові на тих основах, що були колись покладені тривко й
розумно. Ці фундаменти, ця структура, може, і довго була залишена, дальша
будова була занедбана, бо ми багато-пребагато втратили з нашого колишнього
культурного дорібку. Але фундаменти є здорові й міцні і не маємо причин класти
нових, у дальшому культурному розвитку маємо на чому опертися і в нашій праці
можемо напевно числити на великі успіхи. І закінчуючи свій виклад, Мамо, я
сказав, що, передаючи народові ці скарби нашого минулого, ми не хочемо бути
сторожами гробів; ми хочемо бути, радше, свідками відродження, бо поступ
національної культури тільки тоді є тривкий, коли він є висловом народної душі,
розцвітом дрімучих у народі культурних сил...»
Образ Христа Чоловіколюбця,
намальований матір'ю митрополита Андрея Шептицького
Немає коментарів:
Дописати коментар