вівторок, 25 серпня 2015 р.

24 серпня - ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ


День незалежності України. Історія свята
День незалежності України - державне свято України, що відзначається щорічно 24 серпня на честь прийняття Верховною Радою Української РСР Акту проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою утворення держави Україна в сучасному вигляді.
Проголошення незалежності української держави 24 серпня 1991 року стало кінцевим результатом багатовікової боротьби нашого народу та його найвидатніших синів за свою свободупроти посягань загарбників.
Завершальний етап цієї боротьби розпочався у другій половині 80-х рр. ХХ ст., коли Радянський Союз, до складу якого входили українські землі, очолив М.С. Горбачов, котрий зрозумів усю хиткість становища комуністичної імперії та почав реформування адміністративно-командної системи управління, сподіваючись зберегти владу в руках КПРС і водночас запозичити досягнення ринкової  економіки країн Західної Європи та Північної Америки. Проте народи вийшли за окреслені комуністичним керівництвом СРСР рамки політики «перебудови». Вони почали розправляти рамена, скидаючи з себе тягар радянського тоталітарного режиму[10, с.252].
У березні 1990 року в Україні відбулися перші порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Вибори здійснювалися на альтернативній основі, прямим, таємним голосуванням, що дозволило увійти до Верховної Ради значній кількості борців за волю українського народу, його державність. Народні депутати, чиї кандидатури були висунуті Демократичним блоком на чолі з Народним Рухом України, створили парламентську опозицію – Народну Раду. Завдяки їх наполегливій боротьбі, завдяки визвольній активності народних мас 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.У Декларації проголошувалося «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її  території  та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»[1].
Прийняття Декларації про державний суверенітет України, 25-у річницю якого ми відзначаємо у цьому році, стало одним з найважливіших кроків до незалежності.Недарма вперше День незалежності України святкувавсясаме 16 липня 1991 року в пам'ять про її прийняття.
Але 19 серпня 1991 року комуністичні реакціонери в Москві зважилися на відчайдушну спробу перехопити політичну ініціативу. Ізолювавши М.С, Горбачова в Криму, вони оголосили в СРСР надзвичайне становище і сформували так званий Державний комітет з надзвичайного стану. ДКНС прийняв рішення про заборону діяльності опозиційних партій і рухів, а також деяких газет. Проте вже 21 серпня 1991 року стало ясно, що спроба перевороту зірвалася [7, с.315].
Наслідки провалу прокомуністичного путчу 19-21 серпня 1991 року були епохальними.
24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради майже одноголосно прийняла Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося: Виходячи із  смертельної  небезпеки,  яка  нависла  була  над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19  серпня  1991 року,
-  продовжуючи  тисячолітню   традицію   державотворення   на Україні,
- виходячи з права на самовизначення, передбаченого  Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
-  здійснюючи  Декларацію  про державний суверенітет України,
Верховна  Рада  Української  Радянської  Соціалістичної Республіки урочисто   п р о г о л о ш у є    н е з а л е ж н і с т ь   У к р а ї н и  та створення  самостійної української держави - УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.    
Віднині   на   території   України  мають  чинність  виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення» [2].
1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Народ України обрав волю. Понад 90 відсотків населення[10, с.253], що взяло участь у голосуванні (у тому числі, 83,90% мешканців Донецької області[11, с.224].) підтримали рішення Верховної Ради. Україна стала вільною.
Святкування Дня незалежності України 24 серпня почалося з 1992 року, згідно з постановою Верховної Ради України від  20 лютого 1992 року N 2143-XII «Про День незалежності України». У постанові зазначено:«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України постановляє:
1. Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

2. Постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність»[3].
ІСТОРИЧНА РОЗВІДКА

1.                Історичні умови проголошення незалежності України. Події заключного етапу «перебудови» (кінець 1989 – початок 1991 рр.)
На заключному етапі "перебудови" (кінець 1989 - початок 1991 рр.)М.С. Горбачов та його прихильники в керівництві Комуністичної партії Радянського Союзу намагалися продовжити радикальні економічні реформи з метою створення ринкової економіки. Були здійснені лібералізація торгівлі, разове введення вільних цін. У соціальній сфері держава намагалася стимулювати процес утворення класу підприємців [7, с.309-310].
Разом з тим керівництво КПРС намагалося зберегти контроль над державним життям, посилюючи повноваження генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова. 15 березня 1990 III з'їзд народних депутатів СРСР обрав його Президентом СРСР. Слід зазначити, що М.С. Горбачов отримав лише 59,2% голосів від облікового складу народних депутатів.
26 грудня 1990 р. був прийнятий Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління". В оновленій статті 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР підпорядкований безпосередньо президентові СРСР[9]. Однак зміцнити владу московського союзного центру не вдалося.
В економіці наростали кризові явища. Поширення самостійності державних підприємств, їх перехід на самоокупність та самофінансування, запроваджені в ході економічної реформи М. Рижкова – Л. Абалкіна («Закон про державне підприємство (об’єднання)», червень 1987 р.), спричинили розбалансування економіки. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати, джерелом якого було безконтрольне підвищення цін на продукцію підприємствами-монополістами. Так, у 1990 р. грошові доходи українців зросли на 15,7 % порівняно з 1989 р., тоді як валовий суспільний продукт знизився на 2,4 %. Це спричинило небувалий тиск на товарний ринок. Замість обіцяного поліпшення матеріального добробуту українці отримали інфляцію, товарний дефіцит та черги.
Почали руйнуватися економічні зв'язки між республіками Радянського Союзу. Кожна з них намагалася вести власну цінову політику. Наприклад, восени 1990 р. РРФСР різко підвищила ціни на м'ясо, не погодивши своє рішення з сусідами. Митниць між республіками тоді не було, і тому це рішення Росії призвело до спустошення продовольчого ринку України.
В цих умовах у народному господарстві продовжувалося наростання деструктивних процесів. За перше півріччя 1991 р. національний дохід України знизився на 8%. Дефіцит державного бюджету досяг 40 млрд.крб. замість очікуваних 4 млрд.крб.[11, с.213].
У політичній сфері спостерігалося падіння авторитету комуністичної партії в суспільстві. Вже у червні 1989 р. в Україні діяло 47 тис. неформальних (тобто створених не за ініціативою комуністичної партії) організацій, найактивнішими серед яких були екологічне громадське об’єднання «Зелений світ», історико - просвітнє товариство «Меморіал», Товариство української мови ім. Т. Шевченка. У вересні 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України – суспільно-політичної організації, яка репрезентувала інтереси майже 280 тис. громадян України та наполягала на:
-утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму, багатопартійності; скасування статті 6 Конституції СРСР (про керівну роль КПРС у житті радянського суспільства);
-розширенні суверенних прав Української РСР (радикали на чолі з В. Чорноволом, Л. Лук’яненком, М. Горинем закликали боротися за вихід України зі складу Радянського Союзу, не сподіваючись на реформування М. Горбачовим союзної федерації) [11, с.186].
Саме Народний рух України виступив ініціатором утворення опозиційного Демократичного блоку, який об’єднав 48 неформальних організацій напередодні виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад.
На підставі законів УРСР "Про вибори народних депутатів Української РСР" і "Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР" від 27 жовтня 1989 р. вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад вперше були проведені на альтернативній основі. Вибори відбулися 4 березня 1990 р.: на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів [9].
15 травня 1990 р. почала працювати новообрана  Верховна Рада республіки, де помітну роль стала відігравати опозиція. Депутати, які програму Демократичного блоку, утворили опозиційну парламентську фракцію – Народну раду (125 осіб) на чолі з Ігорем Юхновським. Представники Народної ради, зокрема представники творчої інтелігенції, майстри слова Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін., очолили 7 з 23 постійних комісій Верховної Ради[8, с.453].
Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України[11, с.206].
У Декларації про державний суверенітет України, 25-у річницю зі дня прийняття якої ми визначаємо у 2015 році, проголошувався «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її  території  та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
У I розділі Декларації під назвою "Самовизначення української нації" відстоювалося право української нації на самовизначення: "Українська РСР як суверенна національна держава  розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією  свого невід'ємного права на самовизначення.
Українська  РСР  здійснює  захист  і  охорону    національної державності українського народу.
Будь-які  насильницькі  дії  проти  національної  державності України з боку політичних партій, громадських  організацій,  інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом"[1].
Принципи, визначені у Декларації про державний суверенітет України, були покладені в основу законотворчої діяльності Верховної Ради УРСР у 1990 – 1991 рр.
Так, важливим політичним кроком у національному відродженні України стало прийняття Закону «Про економічну самостійність Української РСР» [8, с.459].
24 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР. Згідно зі ст. 71 Основного Закону України встановлювалося, що «на території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки»[8, с.463].
Але прийняття Декларації про державний суверенітет України виявилося несумісним зі спробами оновлення союзної федерації, які робилися у цей час кремлівським керівництвом, щоб врятувати Радянський Союз.  У грудні 1990 р. IV з'їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. Замість цього з'їзд ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення», де наголошувалося на перетворенні СРСР як багатонаціональної держави у «добровільний рівноправний союз суверенних республік - демократичну федеративну державу». 16 січня 1991 р Верховна Рада СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження Союзу РСР як федерації рівноправних суверенних республік. Такий загальносоюзний референдум відбувся. Але, за думкою науковців (авторський колектив «Історії держави і права України» у 2 т. під кер. доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України В.Я. Тація) березневий загальносоюзний референдум не прояснив зміст нового союзного договору і подальшу долю СРСР Кожна республіка проводила референдум на свій розум, а деякі навіть відмовилися від нього (Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія, Естонія).
Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес», під час якого йшли переговори керівників республік з Президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасниками переговорів була підписана «Заява». В документі декларувалися принципи нового союзного договору і підкреслювалася необхідність його найскорішого підписання. Але зустрічі учасників переговорів, що проводилися у травні - липні 1991 р. в Ново-Огарьові виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні Верховної Ради України. Натомість проект союзного договору (розповсюджено 15 серпня 1991 р.), ухвалений М.С. Горбачовим залишав фактично недоторканою монополізацію московським центром найважливіших повноважень і надмірну централізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва[9].
Церемонію попереднього підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р. Але 19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба державного перевороту.

2.                Спроба державного перевороту в СРСР та проголошення незалежності України
Прагнення українського народу створити незалежну демократичну державу опинилося під загрозою через реакційний переворот, що стався у Москві. О 6-й годині ранку 19 серпня 1991 р. в Радянському Союзі було оголошено надзвичайний стан[8, с.458]. До складу Державного комітету з надзвичайного стану увійшли представники могутніх сил: КДБ, армії, центральних державних і господарських органів:
- Г. Янаєв - віце-президент СРСР,
- В. Павлов - прем'єр-міністр СРСР,
- В. Пуго - міністр внутрішніх справ СРСР,
- Д. Язов - міністр оборони СРСР,
- О.Бакланов - перший заступник голови Ради оборони при президентові СРСР,
- В. Стародубцев - голова Селянської спілки СРСР,
- О. Тізяков - президент Асоціації державних підприємств і об'єктів промисловості. будівництва, транспорту і зв'язку СРСР [11, с.213].
Вони зважилися на відчайдушну спробу перехопити політичну ініціативу в демократичних сил, ізолювавши М.С. Горбачова на державній дачі у Форосі в Криму.
Вже перші кроки ДКНС свідчили про його наміри відновити тоталітарну систему, унітарний характер СРСР. ДКНС прийняв рішення про заборону діяльності опозиційних партій і рухів, а також деяких газет. У Москву були введені війська [7, с.316].
О 9-й годині ранку 19 серпня 1991 р. генерали Варенников і Чічеватов пред'явили ультиматум Голові Верховної Ради України Леоніду Кравчуку. Було заявлено, що в разі не підтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть використані війська[11, с.214]. У шифротелеграмі, відправленої першим секретарем ЦК КПУ Гуренком першим секретарям Кримського райкому, обкомів, Київського міськкому Компартії України, говорилося: "У всій роботі необхідно виходити з того, що сьогодні ключовим питанням є збереження Союзу Радянських Соціалістичних республік, зміцнення братніх зв'язків з усіма народами нашої країни ... Будь-які дії, спрямовані на підрив Союзу, порушення радянських законів, прояв регіонального егоїзму повинні присікатися" [11, с.222].
В Україні опір путчистам очолили представники національно-демократичних сил. У той час як президія Верховної Ради УРСР зайняла вичікувальну позицію та тягнула з прийняттям спеціальної постанови з осудом дій ДКНС, Союз українських студентів у своєму зверненні заявив про намір розпочати акції громадянської непокори. Республіканський штаб Народного Руху України закликав громадян "створювати організаційні структури активного опору". Всеукраїнський страйковий комітет, більшість в якому складали представники страйкомів шахтарів Донбасу, став готувати безстроковий всеукраїнський страйк на 21 серпня. А гірники Донецької області ще 20 серпня 1991 р. відправили до Голови Верховної Ради України Л. Кравчука делегацію з попередженням про страйк [11, с.213-214].
Водночас українське керівництво зайняло помірковану позицію. Голова Верховної Ради України УРСР Л.М. Кравчук у виступі по українському телебаченню 19 серпня 1991 року відкрито не засуджував дії ДКНС, закликав громадян України до спокою: «Отже наша позиція – це позиція виваженості і ще раз виваженості. Це захист конституційних норм, захист законів. Усе, що йде всупереч цій позиції, яку схвалив народ, є для нас неприйнятним. Ми маємо відстояти закони, захистити демократію, утвердити в суспільстві законний порядок, захистити інтереси людей. Ми повинні діяти так, щоб не пролилася невинна кров» [11, с.223].
Після невдалої спроби путчистів штурму «Білого дому» - будівлі Верховної Ради Російської Федерації в Москві - стало ясно, що переворот приречений на провал. Позиція  керівництва Верховної Ради УРСР стала більш чіткою: 22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла рішення про скликання 24 серпня 1991 позачерговій сесії Верховної Ради.
Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України[8, с.458].
В Акті говорилося: «Виходячи із  смертельної  небезпеки,  яка  нависла  була  над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19  серпня  1991 року,
-  продовжуючи  тисячолітню   традицію   державотворення   на Україні,
- виходячи з права на самовизначення, передбаченого  Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
-  здійснюючи  Декларацію  про державний суверенітет України,
Верховна  Рада  Української  Радянської  Соціалістичної Республіки урочисто   п р о г о л о ш у є    н е з а л е ж н і с т ь   У к р а ї н и  та створення  самостійної української держави - УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.   
Віднині   на   території   України  мають  чинність  виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення» [2].
У постанові Верховної Ради "Про проголошення незалежності України" було вирішено 1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності. Відповідно до даного Акту Верховна Рада прийняла постанову "Про військові формування в Україні", яким підпорядкувала собі війська, дислоковані на території республіки. Було прийнято рішення про створення замість республіканського КДБ під управлінням Москви Служби безпеки України. Всі підприємства союзного підпорядкування, розміщені в Україні, оголошувалися власністю республіки[11, с.215].
Ці кардинальні рішення не викликали відкритого опору комуністичної більшості Верховної Ради. Партійна влада республіки була деморалізована провалом путчу і з побоюванням чекала наслідків результатів своєї участі в ньому. Поразка путчистів була насамперед поразкою КПРС, що почала швидко розвалюватися. Тисячі комуністів виходили з партії. Незабаром заявила про свій саморозпуск компартійна більшість в парламенті, так звана група 239. 31 серпня 1991  р. був прийнятий указ "Про тимчасове припинення діяльності Компартії України" [11, с.216].
Прагнення українського народу здобути волю яскраво проявилося під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. На питання бюлетеню для голосування: «Чи підтверджуєте Ви акт проголошення незалежності України?» 90,32 % виборців, які взяли участь у референдумі, відповіли: «Так, підтверджую» [11, с.217].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ДЖЕРЕЛА
1.Декларація про державний суверенітет України(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст.429)[Електронний ресурс]. - Режим доступу:zakon.rada.gov.ua/go/55-12
2.Про проголошення незалежності України. Постанова, Акт від 24 серпня 1991 року № 1427-XII[Електронний ресурс]. - Режим доступу:zakon.rada.gov.ua/go/1427-12
3.Про День незалежності України. Постанова Верховної Ради України  від  20 лютого 1992 року N 2143-XII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/2143-12
ЛІТЕРАТУРА
4.Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: Основні тенденції суспільно-політичного розвитку[Текст] : збірник наукових праць / О. Д. Бойко; Нац. акад. наук України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. - К.: ІПіЕНД, 2002. - 305 с.
5.Бойко О.Д.  Історія України [Текст]: навч. посібник / О. Д. Бойко. - 3-тє вид., випр. і доп. - Київ : Академвидав, 2006. - 688 с.
6.Гарань О.В. Убити дракона [Текст]: З історії Руху та нових партій України/ О.В. Гарань. ­ К.: Либідь, 1994. – 200 с.
7.Добров П.В. Історія України: курс лекцій і структурно-логічні схеми [Текст]: навч.посібн.для студентів усіх форм навчання та всіх спеціальностей/ П.В. Добров, І.М. Єсіп; Донецький національний ун-т. – Донецьк: вид-во «Вебер» (Донецька філія), 2009. – 472 с.
8.Іванов В.М. Історія держави і права України [Текст]: підручник/ В.М. Іванов. – К.: МАУП, 2007. – 252 с.
9.Історія держави і права України[Текст]: підручник: у 2 т. / [за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина ; кол. авторів : В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Свято¬цький та ін.]. - Т.2. - К. : Видавничий Дім „Ін Юре”,2003. - 580 с.
10.Лотоцький А. Історія України для дітей. – Івано-Франківськ: Обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка  «Просвіта», 1993. – 256 с.
11.Турченко Ф.Г. Новітня історія України: Ч. 2. (1939 ­ 1995) [Текст]: Підручник для11 ­го кл. серед. загальноосв. навч. закл. / Ф. Г. Турченко , П. П.Панченко, С. М. Тимченко. - – К.: Генеза, 1995. – 344 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар